Миронюк Володимир Дмитрович "Джон"
Миронюк Володимир Дмитрович
03 листопада 1963р. - 25 вересня 2023р.
Фотограф, доброволець, воїн із позивним "Джон", учасник російсько-української війни
Володимир Миронюк народився 3 листопада 1963 року в селі Реклинець, Сокальського району, Львівської області. Виріс у місті Соснівка.
Родина Володимира була віддана визвольній боротьбі за Україну. Його дід по батьковій лінії, Мартин Миронюк, був сотником Української повстанської армії, воював проти більшовиків до початку 50-х років і загинув у бою. Дід по матері, Петро Васько, був зв’язковим УПА, затриманий та висланий на поселення в Комі АССР.
Батьки Володимира, Дмитро та Стефанія, познайомились та одружились на засланні в Комі. Сам Володимир разом із братом Богданом та сестрою Оксаною виховувався в традиціях патріотизму та підтримки української свободи.
У 2001 році Володимир разом із дружиною Галиною, донькою Олександрою та сином Олександром переїхав до США. Багато років працював у Сполучених Штатах Америки водієм-далекобійником. Незважаючи на життя за кордоном, він та його сім’я ніколи не втрачали зв’язку з Україною.
Як тільки почалась революція на Майдані у 2013-му, Володимир залишив справи та прилетів до України, разом з братом Богданом вони вступили до Самооборони Майдану, вартували у Будинку Профспілок. Володимир на Майдані подружився з відчайдушними бійцями тільки-но створеного «Правого сектору» - Дмитром Коцюбайло «Да Вінчі», Романом Косенко «Яшка Циганков» та багатьма іншими. З того часу Володимир почав знімати Героїв боротьби за українську свободу.
Після початку російської агресії на Донбасі у 2014-му році Володимир прибув до добровольчого загону «Правого сектору» у селі Піски під Донецьком, воював бійцем на передовій, водієм знаменитої саморобної машини «Броняшка», яка стала одним із символів того періоду війни.
З того часу Джон часто бував на Донбасі серед бійців, допомагав добровольцям, віддавав воїнам майже усе, що заробляв в Америці.
Після початку війни усі чоловіки родини Миронюків, усі родичі, пішли на фронт. Володимир прибув до Києва з фотоапаратом, отримав зброю і у складі одного з спецпідрозділів брав участь у боях за звільнення Ірпеня.
Володимир знімав постійно. Йому було важко у 59 років постійно воювати у піхоті, він обрав для себе місію фронтового фотографа, який працює у найнебезпечніших точках фронту. Він сам знаходив усюди друзів, і працював у багатьох підрозділах на самій передовій. Володимир не працював у медіа, він не продавав свої ексклюзивні фотографії, у його архівах були тисячі знімків, але він був байдужим до особистої слави, і не організовував свої виставки.
Він бачив свою місію у тому, що знімає обличчя Героїв та події війни у моменти найбільшого ризику та найбільшої напруги.
Він відсилав фото бійцям, яких знімав, і часто бувало так, що його фото воїнів були ледь не єдиними, які залишались на памʼять про загиблих Героїв. Він бачив в цьому свою особисту справ честі - щоб не був забутий подвиг справжніх Героїв.
25 вересня 2023-го року Володимир Миронюк вийшов на позицію українських піхотинців біля села Курдюмівка Донецької області. Завʼязався важкий бій. Джон знімав репортаж і одночасно допомагав бійцям відбивати атаки. У запеклому бою наші воїни втримали позицію, але майже усі оборонці отримали поранення, у двох поранення виявились смертельними. Володимир Миронюк загинув з фотоапаратом у руках як справжній український Герой.
«Найхоробріша людина, яку я зустрічав. В ніч на 25 вересня ми з побратимами вперше заступили на нові позиції. Це були передові позиції перед Курдюмівкою. Позиції були справді складні, відстань до позицій ворога була близько 70 метрів.
Пекло почалося на світанку. А потім трапилось щось таке, чого я ніяк не очікував. 3-за бруствера зʼявилася голова, в шоломі з українським прапором і з фотоапаратом в руках. Він сміливо лежав перед нашим окопом і фотографував нас, поки ми щільно набилися в яму і забивали набоями магазини.
Ми ледь його вмовили застрибнути до нас всередину і заховатися. І він це зробив, але тільки після того, як зручно встановив свою відеокамеру назовні, щоб знімати нас.
Попереду у нас був цілий день війни разом, пліч-о-пліч. Він допомагав мені заряджати магазини для хлопців, і навіть іноді робив це швидше за мене. Іноді нам вдавалося говорити. Він був сповнений оптимізму. Іноді хтось з наших, традиційно, по-солдатськи починав бурчати на керівництво і на долю - тоді він різко перебивав і не давав розкисати. Натомість, розповідав про приклади хоробрих, безстрашних людей. І найбільше про Тайру.
Ми відбили кілька штурмів і збили кілька дронів. Від перегріву стволів і клинів, у нас лишився вже тільки один робочий автомат.
І тоді їм таки вдалося дістати нас точними скидами з дронів, і в один момент, всі ми в пʼятьох отримали поранення, а потім наступні...
Мабуть, Джону дісталося найбільше. Вечірньої евакуації він вже не дочекався...
Прощавай, друже! Дякую тобі за твій оптимізм, сміливість і твої сповнені любові очі!» згадує побратим - Андрій Одарич.
Нагороджений почесним званням "Герой Великомостівської територіальної громади" (посмертно).
