Засадний Володимир Михайлович "Спок"
Засадний Володимир Михайлович
16 вересня 1973р. - 11 січня 2024р.
Сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни
Сержант 33 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Навідник І-го механізованого взводу 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону військової частини А4447.
Народився 16 вересня 1973р. у Куличкові. Ходив до Куличківської школи, потім продовжив навчання у Великомостівській школі.
Закінчив Угнівське професійно-технічне училище, отримав фах: тракториста, машиніста і слюсаря. Любив техніку.
Відслужив в армії у Криму. Отримав звання сержанта.
Працював єгерем у Куличківському лісництві. Любив ліс і тварин.
Згодом працював на Червоноградському заводі залізобетонних виробів, на Львівському заводі «Ферозіт», а ще заробляв, ремонтуючи людям оселі. Він любив, щоб було красиво в домі.
Виховував дочку і внука цивільної дружини. Любив – як найрідніших. Не всі рідні батьки так люблять своїх рідних дітей.
Доглядав і шанував стареньку матір своєї дружини, що працює у Львові і не може бути щодня біля матері.
Любив свою дружину, своїх сестер і племінників, своїх односельчан. І вони це знають. Хто просив про допомогу, ніколи не отримав відмови. Володимир був прихильним до людей. Не один згадує його натруджені руки, які вміли робити все. Любив працювати, любив готувати, любив зробити свято. Любив жити.
«До лав ЗСУ пішов сам у лютому 2023р. Не чекав, коли вручать повістку. Його вже не можна було втримати вдома. Він казав, що тепер нема нічого важливішого від звільнення України і що ніяка інша робота йому не цікава, бо перше має бути Перемога» - згадує дружина.
Побратими стали його родиною. Багатьом з них був як мама і тато.
Війна – надважка робота. Непомірні фізичні навантаження при виходах на позиції. Нести на собі багато кілометрів агрегати для знищення ворога і всю свою амуніцію. Слідкувати, щоб не звернути з розмінованої смуги і це все під обстрілами, і рашистськими дронами. І вистояти там, на нулі, і влучити в тому хаосі в окупантів. І вийти ще треба, і побратимів вберегти. І тіла тих, що загинули винести.
А потім його руки робили все інше – полагодити зброю, облаштувати побут, зварити їсти собі і побратимам. Тварини налякані обстрілами чи покинуті господарями теж були під його опікою. Всі фото і відео, що надсилав додому були із тваринами. Навіть, з мишкою печивом ділився, бо голод однаково всі відчувають. Він любив все живе, кожне Боже створіння.
Він більше не повинен був йти на передову. Важкий запальний процес у нирках частково зняли в запорізькій лікарні, а інші проблеми зі здоров’ям, що заробив собі, тримаючи позиції до колін у воді зимою на нулі потребували продовження лікування. Він не закінчив лікування, бо мав надати ще додаткове направлення з військової частини.
Володимир не дочекався направлення. Він не хотів більше чекати. Побратими повідомляли, що нема вже кому виходити на позиції. Ті що є всі застуджені чи поранені і вони таки тримають позиції.
Він пішов. Ще декілька разів він ходив у пекло на нуль…
Загинув 11 січня 2024р. під час виконання бойового завдання на схід від Роботиного Запорізької області. Помер від масивної крововтрати, що спричинила ворожа куля.
Нагороджений Орденом "Полеглого воїна" командуванням військової частини А4447.
Нагороджений почесним званням "Герой Великомостівської територіальної громади" (посмертно).
