Наші Герої

Дулько Ігор Миколайович

26 січня 1996р. — 17 березня 2018р.

Сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 1996 року в місті Великі Мости (Сокальський район, Львівська область).

На війну пішов добровольцем — перервав навчання у ВНЗ. Пройшов підготовку в НЦ ДПСУ ім. Момота; з весни 2016 року проходив службу в Мукачівському прикордонному загоні. Станом на лютий 2017 року займав посаду молодшого інспектора прикордонної служби 1-ї категорії Краматорського ПЗ; сержант.

17 березня 2018 року увечері в одному з бліндажів у прикордонного наряду, що здійснював прикриття та охорону КПВВ «Майорське» (дорожній коридор «Горлівка — Бахмут»), здетонувала ручна осколкова граната. Сержант Ігор Дулько помер, старший прапорщик Душко А. О. дістав поранення середньої тяжкості.

Без Ігоря залишились батьки.

22 березня 2018 року похований у місті Великі Мости Червоноградського району.

Указом Президента України № 110/2018 від 26 квітня 2018 року «За значний особистий внесок у справу охорони державного кордону, захист державного суверенітету та територіальної цілісності України, відродження військово-історичної спадщини та з нагоди Дня прикордонника» — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Каплунов Дмитро Віталійович

Герой України

4 грудня 1980р. — 1 грудня 2019р.

Полковник (посмертно) Служби безпеки України

Учасник російсько-української війни

Командир групи відділу Центру спеціальних операцій «А». Герой України (2019. посмертно).

Народився 4 грудня 1980 року у місті Алма-Ата (Казахстан) у родині військовослужбовця-прикордонника. У 1981 році разом із родиною переїхав до Сокальського району Львівської області. У 1996 році закінчив 9 класів Червоноградського навчально-виховного комплексу № 13 у місті Соснівка Сокальського району Львівської області. Потім переїхав до Харкова, де продовжив навчання у загальноосвітній школі № 153. За прикладом батька мріяв стати прикордонником. У 2002 році закінчив Національну академію Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького (місто Хмельницький). У 2002-2004 роках служив кінологом у Кінологічному навчальному центрі Державної прикордонної служби України (військова частина 2418, місто Великі Мости Сокальського району Львівської області).
      У 2004 році перевівся у Службу безпеки України, куди прийшов, щоб боротися за торжество правопорядку та недоторканість рідної землі. За зразкове виконання військового обов'язку неодноразово заохочувався керівництвом Служби безпеки України. Вважався одним з найкращих снайперів України.
      Оперативний співробітник відділу Центру спеціальних операцій "А" ("Альфа") Служби безпеки України підполковник Д.В. Каплунов приймав участь в антитерористичній операції на сході України (з 2018 року – операція об'єднаних сил). На фронті виконував завдання із контрдиверсійної та контрснайперської боротьби.
      В ніч з 30 листопада на 1 грудня 2019 року у складі групи виконував бойове завдання поблизу села Староласпа Бойківського району Донецької області. Під час переходу групи після виконання завдання у "сірій зоні" внаслідок вибуху міни загинув на місці, а ще один учасник групи підполковник Д.О. Волочаєв отримав важкі поранення. Група понесла пораненого офіцера до своїх позицій, а тіло підполковника Д.В. Каплунова залишилося на місці вибуху і було захоплене російськими бойовиками, його передача українській стороні відбулася 7 грудня 2019 року. Прощання із загиблим відбулося 9 грудня 2019 року у центрі культури та мистецтв Служби безпеки України у Києві. Похований у Києві на Совському кладовищi (дільниця № 21а).

      Указом Президента України Володимира Зеленського № 877/2019 від 3 грудня 2019 року за героїзм і особисту мужність, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові полковнику Дмитру Віталійовичу Каплунову посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

      Полковник (12.2019, посмертно).
   Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (12.10.2017, за вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час бойових дій, зразкове виконання службових обов'язків).
      5 серпня 2020 року у місті Великі Мости на фасаді будівлі Кінологічного навчального центру (вулиця Львівська № 166), де служив Герой, йому було відкрито меморіальну дошку. 31 травня 2021 року у Харкові на фасаді будівлі загальноосвітньої школи № 153 (вулиця Академіка Богомольця № 15), де навчався Герой, йому було відкрито меморіальну дошку.

Булик Олександр Михайлович

12 жовтня 1972р. - 9 січня 2020р.

Підполковник медичної служби

Народисвя 12 жовтня 1972 р. у м. Великі Мости.
Родина Буликів родом з Великих Мостів. У 1978 р. батьків, як молодих спеціалістів (Булик М.В. - лікар, Булик Л.І. - вчитель) скерували на роботу у с. Хлівчани.
У 1979 році Олександр був зарахований у 1 клас Хлівчанської ЗШ І-ІІІ ст. За 10 років навчання зарекомендував себе старанним, дисциплінованим, зразковим та активним учнем. У 1989 році закінчив школу з «Золотою медаллю за особливі успіхи у навчанні». Того ж року вступив  до ленінградської військово-медичної академії. По закінченні  академії 4 роки працював військовим лікарем згідно направлення. У 2001 році перейшов на службу у прикордонну військову частину у Великих Мостах, де займав посаду начальника медико-санітарної служби. Отримав звання майора.
У 2006 році був скерований на посаду головного лікаря військового госпіталю у м. Ізмаїл. Отримав звання підполковника медичної служби. З 2016 року  проходив службу у Ізмаїльській прикордонній службі швидкого реагуванні ДПСУ.
На початку листопада 2018 року був направлений на службу в зону ООС, де був призначений начальником медслужби оперативно-бойової комендатури «Волноваха». 9.01.2020р. при виконанні службових обов’язків на КПВВ  «Новотроїцьке», Донецької області серце Олександра зупинилось.

За період служби був відзначений нагородами:
Андріївська медаль «Захиснику кордону батьківської землі»( №368,05.06.2007)
Медаль «За бездоганну службу» ІІ ст.(ДПСУ,17.12.2009)
Почесна відзнака начальника південного регіонального управління ДПСУ(17.06.11р. №247)
Відзнаки «Ветеран війни. Учасник бойових дій» та «Ветеран військової служби».(2019 р.)
За час служби нагороджений  ювілейними медалями "15 років ДПСУ" (22.05.07), "90 років прикордонної охорони" (18.08.08), "20 років ДПСУ" (7.06.12), "70 років Ізмаїльського прикордонного загону" (20.05.15) та  грамотами ДПСУ.
Був одружений. Проживав з сім’єю у м. Ізмаїл. У Олександра залишилась мама Людмила, сестра Світлана (проживає у м. Великі Мости), дружина Тетяна, дочка Людмила (заміжня) та сини, які проживають з мамою - Дмитро (2001 р.н.) і Денис (2011 р.н.)
Олександр любив життя. Був надзвичайно відповідальним при виконанні службових обов’язків, вимогливим до підлеглих та товаришів по службі.
Місце поховання: Великі Мости Львівської області
Портрет на меморіалі "Стіна полеглих за Україну" у Києві: секція 11, ряд 5, місце 25.

Гупало Ігор Петрович

29 серпня 1999р. - 30 березня 2022р.

Сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Артист першої категорії оркестру військової частини А0998.

 Ігор Гупало народився у селі Волиця Львівської області, навчався у місцевій школі. З 2009 по 2016 рік здобував музичну освіту у Великомостівській музичній школі по класу саксофон.

У 2016 році вступив до коледжу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. 24 серпня 2018 року брав участь у параді військ з нагоди 27-ї річниці Незалежності України в Києві.

У 2019 році Ігор закінчив навчання з відзнакою. У лютому того ж року підписав контракт на військову службу у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила на посаді артиста першої категорії оркестру.

З березня по червень 2019 року перебував у зоні бойових дій у місті Мар’їнка. У вересні 2019 року вступив на заочну форму навчання на третій курс у Рівненський державний гуманітарний університет по спеціальності музичне мистецтво, але завершити навчання так і не встиг.

У червні 2021 року Ігор поїхав у зону бойових дій у Луганську область, місто Попасна, де його застало повномасштабне вторгнення.

22-річний сержант Ігор Гупало, позивний «Музикант», загинув 30 березня 2022 року під час виконання бойового завдання у місті Попасна на Луганщині. Він віддав своє життя унаслідок бойового зіткнення та масованого артилерійського обстрілу.

Поховали Героя у рідному селі. Вдома на нього чекали мама, тато, брат та дві сестри з сім’ями.

Найкращий та люблячий син і брат. Він був доброю та світлою людиною, розумним, працьовитим, мав багато планів та мрій на майбутнє. Ніколи не був байдужим до чужої важкої роботи, був професіоналом своєї справи.

За свою мужність та героїзм Ігор Гупало був нагороджений:
▪ у вересні 2023 року – почесним нагрудним знаком «Хрест Хоробрих» (посмертно),
▪ у квітні 2024 року – орденом «Хрест Героя» (посмертно),
Указом Президента України від 17 червня 2024р. №354 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Весній Ігор Володимирович

27 липня 1979р. - 16 квітня 2022р.

Старший солдат, учасник російсько-української війни

Народився 27.07.1979р в селі  Боянець.

В 1986р по 1994 навчався в Боянецькій ЗОШ. З 1994 по1996 навчався у Великих Мостах.

У 1996році поступив та в 2001році на закінчив Дублянський аграрний університет, за спеціальністю - інженер механік.

Окрім того, закінчив економічні курси.

Працював у ГУ державної податкової служби у Львівській області.

Був депутатом Боянецької сільської ради.

Головою газового комітету, з його допомогою в селі був проведений газ.

В 2000 році одружився. В 2012 народилась донечка Марта.

З 2015р. по 2017р. брав участь в АТО, учасник бойових дій.

«Вперше чоловіка мобілізували у 2015 році. Він був справжнім патріотом, завжди вірив у нашу країну та її краще майбутнє, тож ніколи не сумнівався, що буде її захищати. Тоді Ігор прослужив понад рік. Коли в лютому відбулось повномасштабне вторгнення, мій чоловік не знаходив собі місця і знав, що повинен йти захищати свою країну, бо це його обов’язок», - згадує дружина Галина.

Прикордонник з перших днів вторгнення виконував бойові завдання у складі відділення інспекторів прикордонної служби «Станиця Луганська» Луганського прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса.

Проходив військову службу за призовом під час мобілізації в ДПСУ з 26 лютого 2022 року, захищав нашу країну.

Загинув 16 квітня 2022 року у важких боях з ворогом поблизу населеного пункту Нове, що на Донеччині. Тривалий час тіло захисника не могли забрати. Лише 4 жовтня 2022 року під час розкопів братських могил тіло загиблого прикордонника було ідентифіковано.

Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, старшого солдата Ігоря Веснія нагороджено орденом За мужність ІІІ ступеня (посмертно).

Саноцький Василь Ігорович

29 жовтня 1986р. - 22 квітня 2022р.

Солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Саноцький Василь Ігорович народився 29 жовтня 1986 року у селі Стремінь Сокальського району (тепер Червоноградський)  Львівської області.

 Після закінчення Реклинецької середньої школи пішов працювати на шахту. З 2004 року працював на шахтах «Межирічанська», «Лісова», а з жовтня 2021 року – на шахті «Відродження» ДП «Львіввугілля» на дільниці з видобутку вугілля.

У березні 2022року був призваний на військову службу під час мобілізації. У складі 110 бригади приймав безпосередню участь у бойових діях на території Донецької області.

 22 квітня 2022року у боротьбі з російським агресором на захисті України отримав мінно – вибухову травму і загинув між н.п. Новобахмутівка та Новосілка Друга Донецької області.

  У скорботі мати, брат і двоє неповнолітніх донечок.

Указом Президента України від 09 серпня 2024р. за особисту мужність виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений медаллю "За військову службу Україні" (посмертно).

Стельмашек Тарас Ярославович

14 серпня 1981р. - 23 квітня 2022р.

Старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Стельмашек Тарас Ярославович народисвя 14 серпня 1981р. у селі Реклинець Сокальського району (тепер Червоноградський)  Львівської області.

 Після закінчення Реклинецької середньої школи пішов працювати на шахту. З 2016 року працював на шахті "Лісова" ДП "Львіввугілля".

З 2014р.мобілізований у військову частину А0233 (військовий мобільний госпіталь) на посаду  - водія машиніста заправної машини автомобільного відділення  взводу матеріально-технічного забезпечення.

У 2015р. перебував у військовій частині польова пошта В2089. Брав участь у антитерористичній операції (АТО) на території Донецької області - м. Красноармійськ.

У 2021р. підписав контракт з військовою частиною А0998, 24 бригада, електрик обслуги взводу звукометричної розвідки батареї управління та артилерійської розвідки. Із початку війни обороняв с. Попасне.

23.04.2022р. трагічно загинув на автомобільній дорозі в районі селища Новий Милятин, від отриманих травм загинув на місці.

Нагороджений почесною відзнакою "За вільну Луганщину" Громадської ради при ГУНП України в Луганській області ГС "Луганська обласна спілка учасників бойових дій та волонтерів АТО", наказом № 32 від 16.11.2021р., а також медаллю "Учасника АТО"

Демид Василь Володимирович

11 січня 1996р. - 21 червня 2022р.

Солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Демид Василь Володимирович народився 11 січня 1996р. У 2002 році розпочав навчання у Двірцівській середній школі. Був активним учнем, грав у футбольній команді, отримав дві медалі.

З 2011р. навчався у Червоноградському гірничо - економічному коледжі за спеціальністю "Гірничий технік - електромеханік" та одночасно здобув повну загальну середню освіту.

У 2015р. пішов працювати на шахту "Відродження" і одночасно навчався у Львівському національному університеті.

Весною 2016р. був призваний до лав ЗСУ, де прослужив 1,5 року в м. Запоріжжя у в/ч 3029 на посаді старшого слюсара-монтажника бронетанкової техніки, зарекомендував себе, як відповідальний військовослужбовець. Був рекомендований для проходження служби в органах внутрішніх справ і в ЗСУ.

Повернувшись з військової служби знову повернувся працювати на шахті "Відродження". У 2018р. отримав диплом бакалавра за спеціальністю "Інженер з гірничих робіт". У 2019р. отримав диплом магістра по спеціальності.

З початком повномасштабного вторгнення проходив військову службу у Миколаївській області. З 1 квітня 2022р. вступив на військову службу у прикордонних військах. З 3 червня 2022р. по 21 червня 2022р. перебував на передових позиціях у зоні проведення бойових дій. 

Загинув 21 червня 2022 року поблизу н.п. Солодке під час участі в обороні і відсічі збройної агресії ворога.

Неодружений, у воїна залишились батьки.

Указом Президента України від 01 грудня 2022р. №818 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

 Дацків Володимир Михайлович

25 квітня 1969р. - 4 липня 2022р.

Старший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Народився 25 квітня 1969 року у с. Куличків, Львівської області. Закінчив середню школу і Белзьке ПТУ – 17.

Служив у збройних силах (Естонія, Москва). Після служби працював на заводі «ЕЛЕГАЛ» та «Інсас». З 2008 року продовжив трудову діяльність на шахті «Лісова» підземним гірником на дільниці конвеєрного транспорту.

Одружений. Батько двох дітей. Разом із дружиною Світланою виховали сина Богдана, який також працює на шахті «Лісова», і доньку Марію, яка працює медичною сестрою.

У 2015 – 2016 р.р. перебував у зоні проведення АТО. 25 лютого 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України у в/ч А3917.

Вірний військовій присязі 4 липня 2022р. загинув внаслідок поранень, отриманих під час ворожого ракетного обстрілу по позиціях батальйону, при відсічі збройної агресії російської федерації, в районі населеного пункту Висунськ, Баштанського району, Миколаївської області.  

Указом Президента України від 6 вересня 2022 року, за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові, Володимира Дацківа було посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Занько Микола Тарасович

19 грудня 1993р. - 14 вересня 2022р.

Старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Микола Тарасович Занько народився 19.12.1993року в м. Великі Мости Львівської області. Закінчив загальноосвітню школу у рідному місті. З 2015р. працював на шахті «Лісова» гірником підземним, гірником очисного забою на дільниці з видобутку вугілля.

Мешкав у м. Великі Мости Червоноградського району Львівської області. Учасник бойових дій.

3 березня 2022р. мобілізований до лав ЗСУ. Був старшим стрільцем 2-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 1-ої стрілецької роти 1-го стрілецького батальйону військової частини А0998.

14 вересня 2022р. Микола Занько загинув. Життя військовослужбовця обірвалося під час авіаудару поблизу населеного пункту Безіменне Херсонської області. 

Знайшов вічний спочинок у рідному місті 19 вересня 2022р., похований на міському цвинтарі.

У загиблого захисника залишилась матір Занько Ганна Пилипівна, бабуся, брат та сестра.

Пенцак Володимир Васильович
31 січня 1994р. - 03 листопада 2022р.
Старший сержант Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Пенцак Володимир Васильович народився 31.01.1994р. Виріс та проживав Володимир в с. Купичволя. У 2009р. закінчив Купичвільську ЗОШ І-ІІст. та розпочав навчання у Львівському професійному училищі комп’ютерних технологій та будівництва та здобув професію штукатур-маляр.

У 2016р. вступив на строкову службу у прикордонні війська у м. Великі Мости та склав присягу на вірність українському народові. У 2018р. підписав контракт із Державною прикордонною службою України та зайняв посаду – вожатий службових собак у Кінологічному навчальному центрі. У 2019р. Володимир одружився. Після закінчення контрактної служби разом з дружиною вирушили закордон.

У 2022р. після початку повномасштабного вторгнення Володимир не зміг залишитися осторонь та добровільно повернувся із-за кордону та вступив до лав ЗСУ у військову частину А4053, 115-ої механізованої бригади. Брав участь у боях в районі населених пунктів Воєводівка, Сєверодонецьк, м. Лисичанськ. Отримав звання старший сержант та служив на посаді командира відділення гронатометного взводу 1-го механізованого батальйону.

05.08.2022р. у Володимира народжується донька Квітослава, з якою довелося побачитись лише один раз. З кінця літа 2022р. направлений на утримання позицій біля Донецького аеропорту у районі н.п. Опитне, Покровського району, Донецької області.

03.11.2022р. під час виконання бойового завдання, неподалік Донецького аеропорту, Володимир потрапив під обстріл та загинув.

Довгий час вважався зниклим безвісти. Значно пізніше тіло Героя вдалося віднайти та ідентифікувати.

Похоронити Володимира Пенцака вдалося лише у березні 2024р.

У загиблого Героя залишились дружина Роксолана, донька Квітослава, сестра Надія, племінники.

Указом Президента України від 05 липня 2024р. №455 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Коляда Володимир Михайлович

21 липня 1989р. - 9 листопада 2022р.

Старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Коляда Володимир Михайлович народився 21 липня 1989 року в с. Реклинець, Львівської області. Навчався у місцевій школі.

З січня місяця 2014 року прийняв активну участь в Революції Гідності в складі 10-ї Сотні Самооборони Майдану, де отримав позивний “Живчик”. 

24.08.2014 року добровільно вступив до лав Збройних Сил України, 27.08.2014 року прийняв військову присягу у Житомирському ОМВК. 28.08.2014 року на підставі Указу Президента України №607/2014 призваний у Збройні Сили України. Присвоєне військове звання - солдат, військова професія - снайпер.

Проходив навчання в м. Житомир на базі 95 бригади - 90 окремого механізованого батальйону (ДШБ)

01.11.2014 року відправлений на Схід України, постійне місце дислокації м. Костянтинівка. з 08.11.2014 р по 18.09.2015 приймав участь в АТО в Донецькій області у складі військової частини польова пошта В1611.

Брав участь у боях: селище Водяне, с. Опитне, Донецький аеропорт (18.01. - 23.01.2015 року).

20 березня 2015 року о 11:30 години в ході проведення антитерористичної операції під час виконання бойового завдання в районі с. Водяне Ясинуватського району Донецької області під час відбиття атаки бойовиків на позиції ротно-тактичної групи. Отримав вогнепальне проникаюче наскрізне поранення правої плевральної порожнини, правої легені, вогнепальний перелом четвертого ребра справа, вогнепальне наскрізне поранення правого плечового суглоба.

Коляда Володимир був одним із “Кіборгів”, які до останнього дня захищали Донецький аеропорт.

Більше інформації за посиланнями:

48 «вкрадених» годин битви за ДАП

https://armyinform.com.ua/2020/01/17/48-vkradenyh-godyn-bytvy-za-dap/

“Сепари думали – нас там тисяча”. Кулеметник Ігор Юркевич – про два невідомі дні оборони ДАПу, коли вже впав новий термінал https://novynarnia.com/2022/01/23/iyurkevych/

Кіборг Володимир Коляда про бій за Донецький аеропорт

https://www.youtube.com/watch?v=zukMA5FIE5Q

Чому 244, а не 242: «кіборги» про останні два дні оборони Донецького аеропорту

https://www.radiosvoboda.org/a/oborona-donetskogo-aeroportu-244/31064068.html

08.05.2015 р. присвоєно військове звання - старший солдат.

18.09.2015 року на підставі Указу Президента України №328/2015 від 12.06.2015р. звільнений (демобілізований) в запас та зарахований до військового оперативного резерву 1-ї черги.

25.09.2017 року на підставі наказу командира в/ч А3414 №61-РС від 25.09.217р. призваний у Збройні Сили України, військова професія - розвідник.

26.03.2018 року на підставі наказу командира в/ч А3414 №13-РС від 05.03.2018р. звільнений (демобілізований) в запас.

05.01.2021р. на підставі наказу командира в/ч А4267 (по особовому складу) від 05.01.2021 №1-РС зарахований до Збройних Сил України на військову службу за контрактом.

05.01.2022р. на підставі наказу командира в/ч А4267 (по особовому складу) від 05.01.2022 №2-РС звільнений (демобілізований) в запас у зв’язку із звільненням з військової служби.

13.04.2022р. на підставі Указу Президента України №69/22 від 24.02.2022р. призваний Збройні Сили України на військову службу за мобілізацією. В/ч А 4051,  військова професія - розвідник (до 22.09.2022р.)

06.05.2022 року в 17:50 під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Циркуни Харківської області потрапив під мінометний вогонь під час атаки супротивника, отримав травму від вибухової хвилі, був доставлений до в/ч А 3306.

Отримав: акубаротравму, постравматичну перфорацію обох барабанних перетинок, гостру двобічну неросенсорну приглухуватість, кохлеарний синдром (Довідка №20 від 08.06.2022р.)

З 27.09.2022р. служив у в/ч А 4599, військова професія - розвідник

Коляда Володимир Михайлович (позивний Живчик) - старший розвідник (снайпер (2 категорії) розвідувальної роти військової частини А 4599 загинув 09 листопада 2022 року при виконанні службових обов'язків під час бойових дій поблизу населеного пункту Терни Донецької області. 

Нагороди:

• медаль "Захиснику Вітчизни" від Президента України П.Порошенка (2015р.),
• медаль "За жертовність і любов до України" від Філарета УПЦ КП (2016р.),
• нагрудний знак "За оборону Донецького аеропорту" від Спілки учасників бойових дій в АТО “Побратими України” (2016р.),
• медаль “Ніхто крім нас!” від 90 окремого аеромобільного батальйону ім. Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова 81 окремої Аеромобільної бригади (2016р),
• нагрудний знак "Знак пошани" від Міністра оборони України генерал-полковника С. Полторак (2015р.),
• медаль "За військову службу України" від Президента України П.Порошенка (2018р.)
• відзнак "Хрест "Карпатської січі" (№121) від окремої добровольчої чоти “Карпавська Січ” (посмертно, 10.11.2022р.).

Указом Президента України від 6 вересня 2022 року, за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові, Володимира Коляду було посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Сапунов Дмитро Вікторович

01 квітня 1988р. - 08 грудня 2022р.

Солдат, учасник російсько-української війни

Дмитро Сапунов народився 1 квітня 1988 року в місті Мар’їнка Донецької області. Навчався у Мар’їнській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2, де з дитинства вирізнявся допитливістю, відповідальністю та наполегливістю.
Після закінчення школи Дмитро працював, будував своє життя, але завжди залишався вірним своїй Батьківщині. Коли прийшов час захистити Україну, він не вагався. 25 серпня 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України, ставши солдатом механізованої роти військової частини А4007.
Виконуючи бойові завдання, Дмитро проявляв відвагу, рішучість та бойове братерство. 8 грудня 2022 року, під час артилерійсько-мінометного обстрілу в районі Авдіївки Покровського району, він загинув, віддавши своє життя за Україну.
Похований у селі Бутини Великомостівської громади, де проживає його сестра, яка рятуючись від війни з сім’єю тимчасово оселилась тут, як внутрішньо переміщена особа.
Смерть Дмитра стала великою втратою для рідних, друзів та побратимів. Він назавжди залишиться в серцях тих, хто знав його як мужню, добру та віддану людину.

Указом Президента України від 09 серпня 2024р. за особисту мужність виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений медаллю "За військову службу Україні".

Гвоздецький Роман Зіновійович

30 жовтня 1994р. - 29 січня 2023р.

Штаб - сержант, учасник російсько-української війни

Роман народився 30 жовтня 1994 року в родині вчителів у селі Бутини, що на Львівщині. Особливим авторитетом і взірцем для нього змалку був старший брат Василь. Одразу по закінченні школи, у 2012 році юнак, за прикладом брата, на той час військовослужбовця Кінологічного навчального центру Держприкордонслужби, підписав контракт про проходження військової служби у лавах ДПСУ. Як і Василь, Роман обрав для себе фах кінолога.

Коли через два роки російські війська увійшли в Україну, юнак одним з перших став на її захист. Вмовляння батьків залишитися, набратися ще досвіду виявилися абсолютно марними – прикордонник у складі мотоманевреної групи вирушив у район Красної Талівки, що на Луганщині.

По завершенні виконання бойового завдання сержант Гвоздецький продовжував службу у прикордонних підрозділах Львівщини. Однак, з початком повномасштабного вторгнення росіян, він знову одним із перших став до зброї. У складі бойового підрозділу охороняв північний кордон України.

Роман мав особливий хист до снайперської справи. Він із пристрастю вивчав зброю, постійно тренувався, удосконалювався. Згодом став вчити та тренувати військовослужбовців свого та інших підрозділів. Учив завзято, з особливою віддачею та ентузіазмом. На зауваження побратимів, що забагато вимагає від них, завжди відповідав, що одного разу це врятує комусь життя.

На початку січня 2023 року штаб-сержант Гвоздецький вибув для виконання бойових завдань на Донеччину. На півшляху до пункту призначення майже випадково зустрівся зі старшим братом, який саме повертався з війни. На жаль, ця коротка зустріч виявилася для чоловіків останньою.

29 січня 2023 року під час одного з боїв у районі Благодатного ворог з трьох боків оточив позицію, яку утримував Роман зі своїм підрозділом. Прикордонникам дали наказ про вихід. Роман разом зі ще кількома побратимами прикривали відхід основних сил. Це завдання вони успішно виконали.

Аби потім самим вийти з оточення, хлопцям потрібно було подолати прострілювану ворогом відкриту сорокаметрову галявину. Коли їм врешті вдалося звідти вийти, Роман почув у радіостанцію, що один з його побратимів залишився на позиції через поранення. Він вирішив повернутися за ним. Прикордонникові знов довелося долати ту відкриту місцину і вдруге вдалося. Однак, врятувати пораненого Роман не зміг. Травми побратима виявилися не сумісними з життям.

Тоді Роман прийняв рішення продовжити бій. Він відстрілювався від окупантів до того часу, доки одна з ворожих куль не обірвала його життя.

Поховали Героя лише наприкінці березня. До того часу він вважався зниклим без вісті. Чин похорону відбувся у населеному пункті Великі Мости, неподалік від рідного села прикордонника.

19 квітня цього року, за героїзм та мужність, проявлені під час виконання завдань із захисту суверенітету та територіальної цілісності України, наказом Голови Державної прикордонної служби України штаб-сержантові Роману Гвоздецькому присвоєно військове звання «майстер-сержант».

Указом Президента України від 26 липня 2023 року, за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові, майстер-сержанта Романа Гвоздецького було посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Бурко Роман Ігорович
15 серпня 1991р. - 15 березня 2023р.
Солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Бурко Роман Ігорович народився 15 серпня 1991 року у селі Стремінь Сокальського району (тепер Червоноградський ) Львівської області.
Після закінчення дев'яти класів Реклинецької середньої школи навчався в Добротвірському професійному ліцеї, де в 2010 році здобув професію маляра,  штукатура, лицювальника-плиточника, а також електрогазозварника.
У 2011 році був призваний на військову службу. 
Після закінчення служби у 2013 році був прийнятий на посаду охоронця. 
З 2016 року працював продавцем-консультантом.
У 2021 році був прийнятий на посаду покрівельником будівельним.
У червні 2022 року був призваний на військову службу під час мобілізації. У складі 24 бригади приймав активну участь у бойових діях на території Донецької області.
15 березня 2023 року у боротьбі з російським агресором на захисті України, під час обстрілу противником у районі напрямку Оріхово-Василівка Донецької області в наслідок вибухової хвилі та ураження осколками отримав поранення, несумісні із життям.

Федорусь Михайло Андрійович
19 листопада 1994р. - 16 липня 2023р.
Старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Михайло Андрійович Федорусь народився 19 листопада 1994р. м. Великі Мости.

Закінчив 11 класів Великомостівського НВК загальноосвітня школа І-ІІІст. – ліцей. Після закінчення школи вступив у Державний професійно-технічний навчальний заклад «Червоноградський професійний гірничо-будівельний ліцей», навчання у якому закінчив у 2014 році, здобувши професію монтажника гіпсокартонних конструкцій, штукатура – маляра.

У 2015 році Михайло підписав контракт на військову службу, яку проходив у Збройних Силах України, в/ч А0543, де сумлінно виконував свої обов’язки військовослужбовця протягом півтора року.

Після закінчення контракту працевлаштувався та продовжував навчатися за спеціальністю – електрогагозварювальника.

16 травня 2021 року одружився та прожив з дружиною два щасливих роки життя, але на жаль, війна забрала Михайла у сім’ї.

З перших днів повномасштабного вторгнення добровільно пішов захищати свою землю, свою сім’ю, родину, друзів. Михайло говорив своїй сім’ї: «Хто як не я? Якщо я не піду туди, вони можуть прийти до мого дому, а мені є кого захищати».

Михайло Федорусь проходив службу при МВС України, в/ч 3002 Національної Гвардії України. Був старшим навідником 2 обслуги міномета, 1 мінометного взводу мінометної батареї.

Проходив службу у зоні бойових дій у Донецькій області, захищаючи Україну та поклавши за неї своє життя. 16.07.2023р. поблизу населеного пункту Ясна Поляна Донецької області життя Захисника обірвалося.

У Михайла залишилася дружина, тато, мама та сестра.   

Шийка Михайло Петрович
20 листопада 1990р. - 22 липня 2023р.
Солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Шийка Михайло Петрович народився 20.11.1990р. у м. Великі Мости Львівської області. Закінчив загальноосвітню школу у рідному місті. З 03.09.2007р. по 20.01.2009р. навчався художньому  професійно-технічному училищі N-14 смт. Івано-Франкове, Львівської області. З 2018р. працював у ТзОВ "Об'єднана мода України" на посаді верстатника деревообробних верстатів.

  
Зі сім'єю мешкав у м. Великі Мости Червоноградського району Львівської області. Був учасником бойових дій. З 13.04.2022р. мобілізований до лав Збройних Сил України.
Був військовослужбовцем військової служби прозваного під час мобілізації на особливий період, оператор відділення управління командира дивізіону взводу управління командира дивізіону 2 самохідного артилерійського дивізіону військової частини  А2573.

22 липня 2023р. Шийка Михайло  Петрович  загинув. Життя військовослужбовця  обірвалося у результаті вибухової травми, внаслідок військових дій в районі н.п. Водяне, біля н.п. Вільхуватка, Харківської області. Знайшов вічний спочинок у рідному місті 27 липня 2023 р. Похований на міському цвинтарі.
У загиблого Захисника залишилися мама Ольга, тато Петро, дружина Леся,  донька Марія і син Володимир, а також брат Василь і сестра Марія.

Указом Президента України від 12 жовтня 2023 року, за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові, Шийку Михайла Петровича було посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Скрупський Василь Васильович
29 липня 1982р. - 29 липня 2023р.
Сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Скрупський Василь Васильович народився 29 липня 1982р. в селі Купичволя Жовківського району Львівської області. 3 вересня 1989 р. пішов навчатися у Купичвільську ЗОШ І-ІІІ ступенів, яку закінчив у 1997р. У своє дитинство був міністрантом при церкві.

З 1997р. – 1999 р. навчався у Червоноградському ВПУ №ІІ, де отримав спеціальність «Помічник майстра круглопанчішних машин». Також був студентом при Крехівському монастирі св.  Миколая.

18.05.2005р. - 18.04.2006р.  проходив строкову військову службу «Повітряно радіолокаційних військ» у військовій частині  А 1933 смт. Рогань Харківської обл.

З липня 2006 р. – квітень 2007р. працював у державній службі охорони  Личаківського ВДСО м. Львова.

З 21.04.2015р. – 29.06.2016р.  брав участь в антитерористичній операції на територіях Донецької та Луганської областей на посаді командира відділення протитанкового кулеметного взводу 2 мотопіхотної роти. За оборону Маріуполя нагороджений почесною відзнакою «Учасник АТО», також нагороджений медаллю «Ветеран війни» за віддане служіння народу України.

На початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну, покинувши роботу у Польщі, свідомо повернувся додому та став на захист рідної держави. З 04.03.2022р. пішов захищати рідну землю. Був нагороджений почесною грамотою голови Сумської обл. за старанність та добросовісне виконання службових обов’язків, а також за спільну з сестрами Домініканками з міста Жовква допомогу цивільному населенню.

Скрупський Василь Васильович, сержант, командир бойової машини, командир 2 відділення 1 механізованого взводу 2  механізованої роти 1 механізованого батальйону загинув 29 липня 2023 року у Запорізькій області Пологівського району с. Роботине в результаті артилерійського обстрілу, віддавши своє життя за волю та незалежність України.

Зі слів побратимів Василь був дуже добрим і чуйним командиром бойової машини, надійним побратимом та справжнім патріотом своєї країни.

Указом Президента України від 08 квітня 2024р. №222 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Миронюк Володимир Дмитрович
03 листопада 1963р. - 25 вересня 2023р.
Фотограф, доброволець, воїн із позивним "Джон", учасник російсько-української війни

Володимир Миронюк народився 3 листопада 1963 року в селі Реклинець, Сокальського району, Львівської області. Виріс у місті Соснівка.

Родина Володимира була віддана визвольній боротьбі за Україну. Його дід по батьковій лінії, Мартин Миронюк, був сотником Української повстанської армії, воював проти більшовиків до початку 50-х років і загинув у бою. Дід по матері, Петро Васько, був зв’язковим УПА, затриманий та висланий на поселення в Комі АССР.

Батьки Володимира, Дмитро та Стефанія, познайомились та одружились на засланні в Комі. Сам Володимир разом із братом Богданом та сестрою Оксаною виховувався в традиціях патріотизму та підтримки української свободи.

У 2001 році Володимир разом із дружиною Галиною, донькою Олександрою та сином Олександром переїхав до США. Багато років працював у Сполучених Штатах Америки водієм-далекобійником. Незважаючи на життя за кордоном, він та його сім’я ніколи не втрачали зв’язку з Україною.

Як тільки почалась революція на Майдані у 2013-му, Володимир залишив справи та прилетів до України, разом з братом Богданом вони вступили до Самооборони Майдану, вартували у Будинку Профспілок. Володимир на Майдані подружився з відчайдушними бійцями тільки-но створеного «Правого сектору» - Дмитром Коцюбайло «Да Вінчі», Романом Косенко «Яшка Циганков» та багатьма іншими. З того часу Володимир почав знімати Героїв боротьби за українську свободу.

Після початку російської агресії на Донбасі у 2014-му році Володимир прибув до добровольчого загону «Правого сектору» у селі Піски під Донецьком, воював бійцем на передовій, водієм знаменитої саморобної машини «Броняшка», яка стала одним із символів того періоду війни.

З того часу Джон часто бував на Донбасі серед бійців, допомагав добровольцям, віддавав воїнам майже усе, що заробляв в Америці.

Після початку війни усі чоловіки родини Миронюків, усі родичі, пішли на фронт. Володимир прибув до Києва з фотоапаратом, отримав зброю і у складі одного з спецпідрозділів брав участь у боях за звільнення Ірпеня.

Володимир знімав постійно. Йому було важко у 59 років постійно воювати у піхоті, він обрав для себе місію фронтового фотографа, який працює у найнебезпечніших точках фронту. Він сам знаходив усюди друзів, і працював у багатьох підрозділах на самій передовій. Володимир не працював у медіа, він не продавав свої ексклюзивні фотографії, у його архівах були тисячі знімків, але він був байдужим до особистої слави, і не організовував свої виставки.

Він бачив свою місію у тому, що знімає обличчя Героїв та події війни у моменти найбільшого ризику та найбільшої напруги.

Він відсилав фото бійцям, яких знімав, і часто бувало так, що його фото воїнів були ледь не єдиними, які залишались на памʼять про загиблих Героїв. Він бачив в цьому свою особисту справ честі - щоб не був забутий подвиг справжніх Героїв.

25 вересня 2023-го року Володимир Миронюк вийшов на позицію українських піхотинців біля села Курдюмівка Донецької області. Завʼязався важкий бій. Джон знімав репортаж і одночасно допомагав бійцям відбивати атаки. У запеклому бою наші воїни втримали позицію, але майже усі оборонці отримали поранення, у двох поранення виявились смертельними. Володимир Миронюк загинув з фотоапаратом у руках як справжній український Герой.

«Найхоробріша людина, яку я зустрічав. В ніч на 25 вересня ми з побратимами вперше заступили на нові позиції. Це були передові позиції перед Курдюмівкою. Позиції були справді складні, відстань до позицій ворога була близько 70 метрів.

Пекло почалося на світанку. А потім трапилось щось таке, чого я ніяк не очікував. 3-за бруствера зʼявилася голова, в шоломі з українським прапором і з фотоапаратом в руках. Він сміливо лежав перед нашим окопом і фотографував нас, поки ми щільно набилися в яму і забивали набоями магазини.

Ми ледь його вмовили застрибнути до нас всередину і заховатися. І він це зробив, але тільки після того, як зручно встановив свою відеокамеру назовні, щоб знімати нас.

Попереду у нас був цілий день війни разом, пліч-о-пліч. Він допомагав мені заряджати магазини для хлопців, і навіть іноді робив це швидше за мене. Іноді нам вдавалося говорити. Він був сповнений оптимізму. Іноді хтось з наших, традиційно, по-солдатськи починав бурчати на керівництво і на долю - тоді він різко перебивав і не давав розкисати. Натомість, розповідав про приклади хоробрих, безстрашних людей. І найбільше про Тайру.

Ми відбили кілька штурмів і збили кілька дронів. Від перегріву стволів і клинів, у нас лишився вже тільки один робочий автомат.

І тоді їм таки вдалося дістати нас точними скидами з дронів, і в один момент, всі ми в пʼятьох отримали поранення, а потім наступні...

Мабуть, Джону дісталося найбільше. Вечірньої евакуації він вже не дочекався...

Прощавай, друже! Дякую тобі за твій оптимізм, сміливість і твої сповнені любові очі!» згадує побратим - Андрій Одарич.

Рудовський Петро Олександрович
24 червня 1987р. - 15 жовтня 2023р.
Солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Рудовський Петро Олександрович народився 24.06.1987 у селі Двірці, Червоноградського р-н, Львівської обл. Після закінчення середньої школи у рідному селі, пішов навчатися в Червоноградський професійний гірничо-будівельний ліцей за спеціальністю слюсар-ремонтник / електрогазозварник.

У листопаді 2006 року був призваний до лав ЗСУ у в/ч ТО500 міста Червоноград, де 1,5 роки служив строкову службу. Після повернення з служби, пішов працювати на шахті за спеціальністю. На початку 2009 року отримав роботу в Києві. Там жив і працював декілька років.

У 2014 році, під час Революції Гідності, допомагав активістам з житлом в столиці, селив в себе друзів та підтримував базовими потребами коли їм це було потрібно. Петро завжди переслідував цінності справедливості, чесності та добра. Саме тому з перших днів Революції він підтримував Майдан.

У 2015 доля повернула Петра назад у рідне село Двірці. Він завжди приїжджав туди допомагати мамі, яка проживає сама з бабусею (батько Петра помер у 2005 році). В той час працював на данській лісопилці, що базувалася в м. Великі Мости.

Петро мав дуже багато друзів, яких набув ще з дитячих шкільних років та якими дуже дорожив, завжди підтримував зв'язок та зустрічався щоразу, коли тільки повертався в село чи коли випадала така можливість. Він був надзвичайно доброю та чуйною людиною. Любив тварин, ніколи в житті їх не кривдив, обожнював історію в фільмах і фактах та мав дуже хороший смак в одязі.

Через рік повертається в столицю та працює пліч-о-пліч з рідним братом. Вони професійно займалися сантехнічними ремонтними роботами. Восени 2020 року повертається знову у рідне село. Купив машину, мотоцикл, який давно хотів та насолоджувався поверненням додому. У 2021 році отримав ще одну пропозицію роботи від данської лісопилки, тільки вже в польський філіал у місті Радом, що під Варшавою. За рік роботи, він вподобав собі країну та місто і облаштував проживання. Але часто приїжджав в батьківський дім, завжди казав, що вдома - найкраще. Там жив і працював до повномасштабного вторгнення.

24 лютого 2022 року прийняв рішення залишити мирне життя в Польщі та повернутися на рідну землю і йти захищати Батьківщину добровольцем. З 6 березня 2022 року Петро перебував на передових позиціях у складі 68ї єгерської бригади на службі у військовій частині А4056, навідник з позивним “Джура”. До 21 червня 2023 року воював у зоні проведення бойових дій Донецької обл. 21 червня отримав бойове поранення та проходив лікування в Львівському військовому госпіталі. Через місяць повернувся до служби і вже з серпня 2023 року перебував на передових позиціях Луганської обл.

За час військової служби був нагороджений відзнаками:

- відзнакою МО України меделлю “за поранення”, 21.03.2023,

- “За жертву крові в боях за волю Україну”,

- “Ветеран війни”.

Загинув 15 жовтня 2023 року внаслідок мінно-вибухової травми під час участі в наступі на супротивника з мотивами повернення Україні окуповані ворогом території в районі н.п. Райгородка, Сватівського району, Луганської області.

Неодружений, у воїна залишилася мати, рідна сестра з сім'єю та рідний брат з сім'єю.

Долецький Іван Богданович
10 вересня 1998р. - 17 жовтня 2023р.
Солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Іван Долецький народився 10 вересня 1998 року в місті Великі Мости у родині Богдана Володимировича та Світлани Ярославівни Долецьких. У 2008 році, після втрати батька, його вихованням займалася мама. 
Все своє життя він прожив і працював у рідному місті.

У 2005 році Іван пішов до школи, а у 2013 році закінчив дев'ятий клас. Також з 2006 по 2012 рік навчався у школі мистецтв по класу гітари. Після школи вступив до Вищого професійного училища №11 у місті Шептицький, де здобув професію програмного забезпечення комп’ютерів та оператора обробки інформації. 

У 2017 році завершив навчання і розпочав трудову діяльність на підприємстві "Промінь", де працював до мобілізації.

4 грудня 2011 року Іван одружився з коханою дружиною Ліліаною. У шлюбі народилися дві донечки – Емілія та Елеонора.

З 9 серпня 2023 року Іван став на захист України. Служив механіком-водієм третього механізованого взводу третьої механізованої роти першого механізованого батальйону військової частини А4447.

17 жовтня 2023 року, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Роботине Пологівського району Запорізької області, в бою з російськими окупантами, внаслідок обстрілів із мінометів та стрілецької зброї, наш Захисник загинув, залишивши після себе велику тугу в серцях рідних і громади.

Довгий час вважався зниклим безвісти. Лише 29 грудня 2024 року його тіло було повернене в результаті обміну.

29 січня 2025 року відбувся похорон у рідному місті Великі Мости, де Іван знайшов свій вічний спочинок.

Засадний Володимир Михайлович
16 вересня 1973р. - 11 січня 2024р.
Сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Сержант 33 Окремої механізованої бригади ЗСУ.

Навідник І-го механізованого взводу 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону військової частини А4447.

Народився 16 вересня 1973р. у Куличкові. Ходив до Куличківської школи, потім продовжив навчання у Великомостівській школі.

Закінчив Угнівське професійно-технічне училище, отримав фах: тракториста, машиніста і слюсаря. Любив техніку.

Відслужив в армії у Криму. Отримав звання сержанта.

Працював єгерем у Куличківському лісництві. Любив ліс і тварин.

Згодом працював на Червоноградському заводі залізобетонних виробів, на Львівському заводі «Ферозіт», а ще заробляв, ремонтуючи людям оселі. Він любив, щоб було красиво в домі.

Виховував дочку і внука цивільної дружини. Любив – як найрідніших. Не всі рідні батьки так люблять своїх рідних дітей.

Доглядав і шанував стареньку матір своєї дружини, що працює у Львові і не може бути щодня біля матері.

Любив свою дружину, своїх сестер і племінників, своїх односельчан. І вони це знають. Хто просив про допомогу, ніколи не отримав відмови. Володимир був прихильним до людей. Не один згадує його натруджені руки, які вміли робити все. Любив працювати, любив готувати, любив зробити свято.  Любив жити.

«До лав ЗСУ пішов сам у лютому 2023р. Не чекав, коли вручать повістку. Його вже не можна було втримати вдома. Він казав, що тепер нема нічого важливішого від звільнення України і що ніяка інша робота йому не цікава, бо перше має бути Перемога» - згадує дружина.

Побратими стали його родиною. Багатьом з них був як мама і тато.

Війна – надважка робота. Непомірні фізичні навантаження при виходах на позиції. Нести на собі багато кілометрів агрегати для знищення ворога і всю свою амуніцію. Слідкувати, щоб не звернути з розмінованої смуги і це все під обстрілами, і рашистськими дронами. І вистояти там, на нулі, і влучити в тому хаосі в окупантів. І вийти ще треба, і побратимів вберегти. І тіла тих, що загинули винести.

А потім його руки робили все інше – полагодити зброю, облаштувати побут, зварити їсти собі і побратимам. Тварини налякані обстрілами чи покинуті господарями теж були під його опікою. Всі фото і відео, що надсилав додому були із тваринами. Навіть, з мишкою печивом ділився, бо голод однаково всі відчувають. Він любив все живе, кожне Боже створіння.

Він більше не повинен був йти на передову. Важкий запальний процес у нирках частково зняли в запорізькій лікарні, а інші проблеми зі здоров’ям, що заробив собі, тримаючи позиції до колін у воді зимою на нулі потребували продовження лікування. Він не закінчив лікування, бо мав надати ще додаткове направлення з військової частини.

Володимир не дочекався направлення. Він не хотів більше чекати. Побратими повідомляли, що нема вже кому виходити на позиції. Ті що є всі застуджені чи поранені і вони таки тримають позиції.

Він пішов. Ще декілька разів він ходив у пекло на нуль…

Загинув 11 січня 2024р. під час виконання бойового завдання на схід від Роботиного Запорізької області. Помер від масивної крововтрати, що спричинила ворожа куля.

Клецор Дмитро Михайлович
08 листопада 1993р. - 05 лютого 2024р.
Старший солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Дмитро Клецор народився 08.11.1993р. у с. Двірці, де проживав і здобув середню освіту. 

У 2011р. – по закінченню школи пішов навчатися у «Червоноградський професійний гірничо-будівельний ліцей», де здобув професію електрослюсар-підземник.

У 2016 - 2018 рр. – працював на лісопилці у Червонограді.

З 2019р. – працював на меблевій фабриці у м. Великі Мости.

У Дмитра було багато друзів, дуже любив спорт, зокрема футбол. Ще у шкільні роки грав за футбольну команду с. Двірці.

28.11.2019р. був призваний на строкову службу до 49-го навчального центру розвідки військової частини 4138 у м. Острог Яворівського району.

З 2020р. – відбував службу у Верблянах, а потім підписав контракт із цією військовою частиною.  Був оператором на полігоні. Отримав звання старшого солдата.

Повномасштабна війна застала Дмитра на службі.

31.12.2023р. – вирушив на передові позиції у Донецьку область. Був навідником кулеметного відділення, кулеметного взводу, роти вогневої підтримки військової частини А 4574.

05.02.2024р. відданий Військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконуючи військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу і незалежність загинув поблизу н.п. Богданівка, Бахмутського району, Донецької області.

У скорботі залишилися мама, брат та сестра із сім’єю.

Цибак Роман Ігорович
18 вересня 1984р. - 16 лютого 2024р.
Старший солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Цибак Роман Ігорович народився 18 вересня 1984 року у м. Великі Мости. Навчався у  Великомостівській школі. Після закінчення школи у 2001 році вступив у Червоноградське професійно-технічне училище №55, де отримав спеціальність слюсаря з ремонту автомобілів та газозварювальника.  З 2002 р. працював у рідному місті на фабриці “Рата” зварювальником.

Проходив військову службу в прикордонних військах у Луцьку. Після завершення служби — Роман підписав контракт і служив у військовій частині у Великих Мостах. Надалі контракт не продовжував - вирішив поїхати на заробітки до Польщі.

Коли почалася російсько - українська війна, Роман не міг спокійно спостерігати звіства окупантів в Бучі та Ірпені: ”Хто ж захистить моїх донечок, як не я?” Повернувся на Батьківщину. З поклику серця та відчуття справедливості став на захист Батьківщини від окупантів. 

Роман Цибак виконував бойові завдання на східному напрямку фронту у лавах 24-ї окремої механізованої бригади ім. короля Данила оперативного командування “Захід” Сухопутних військ Збройних Сил України. Був умілим, умотивованим бійцем. Починав свою службу у Часовому Яру на Донеччині і через рік там і загинув. Під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Часів Яр Донецької області 16 лютого 2024 року він потрапив під ворожий мінометний обстріл і отримав поранення, несумісні з життям..

Поховали мужнього Захисника з військовими почестями на місцевому цвинтарі у рідному місті Великі Мости.

У Романа залишилася мама, батько, брат з сім’єю, дві донечки.

За особисту мужність Роман Цибак був нагороджений численими відзнаками: медалями “Учасник АТО” та “Учасник бойових дій”, орденом 24-ї ОМБр ім. короля Данила “Хрест Героя”, наказ №18158 від 20.06.2024р.

Лінкевич Павло Олександрович
16 серпня 1986р. - 02 березня 2024р.
Старший солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Лінкевич Павло Олександрович народився в місті Соснівка, Червоноградського району, Львівської області, а проживав в селі Сілець, Червоноградського району. У 1993 році пішов до першого класу Сілецької середньої школи, а в 1995 році був переведений до Великомостівської школи-ліцею. Закінчив школу в 2003 році, після чого одразу вступив до університету імені Лесі Українки в місті Луцьк на спеціальність "економіст-міжнародник, перекладач з іноземних мов". Павло володів англійською, німецькою та польською мовами досконало.

Працював у різних фірмах на різних посадах, таких як начальник пуско-налагоджувальних робіт і технічний директор. Останнім часом працював в іноземній фірмі на посаді керуючого проєктами, де були потрібні спеціалісти зі знанням іноземних мов. Паралельно навчався в Київській міжнародній академії за спеціальністю "Проєктні роботи на виробництві".

У 2014 році Павло одружився і почав проживати у місті Жовква. Він мав багато хобі: малював картини, займався фотозйомкою, яку робив у подарунок, писав музику і під час студентських років підробляв діджеєм під псевдонімом Павло Лінко.

24 серпня 2024 року військові друзі запустили "шахеда" з написом "за Павла Лінко" на Курськ. У його честь було започатковано великий грант на підтримку ЗСУ. Павло був дуже доброю людиною, як писали викладачі університету Лесі Українки: доброзичливим, справедливим, щирим, чесним і порядним. Він бачив у людях лише хороші сторони.

Як тільки почалася війна, через три тижні Павло пішов до армії добровольцем, хоч і був комісований. Він дуже любив свою Батьківщину і мріяв бачити Україну процвітаючою державою, а народ — щасливим. Павло наголошував, що всі повинні бути рівні перед законом.

Службу почав старшим солдатом у військовій частині 0910, спочатку в Стрию, потім у 710 штурмовій бригаді, яку передислокували в місто Костянтинівка Донецької області. Його позивний був "Фрімен", що означає "вільна людина". Павло займався важкою атлетикою, тренував хлопців, навіть на війні використовував тренажери, куплені за власні кошти.

Останній бій Павло прийняв у селі Іванівське Бахмутського району Донецької області. Він пішов на завдання пораненим, оскільки не вистачало людей. Того дня його призначили командиром взводу. Павло завжди сумлінно виконував бойові завдання, мав при собі 15 військових книг, вивчав тактику війни і ведення бою.

Побратими згадували, що він був безстрашним, і всі йшли за ним у бій, повністю довіряючи йому своє життя. Його позивний повністю відповідав його внутрішньому світу, Павло був людиною, яка не боялась говорити правду, відстоювати свою думку, свої принципи та ідеологію, які завжди були українськими.

Загинув 2 березня 2024 року поблизу населеного пункту Іванівське, Бахмутського району, Донецької області у віці 37 років.

Побратимам важко без нього. Вони часто приїжджають на могилу, іноді по 16 людей, коли на ротації. Вони привезли прапор України з емблемою їхньої штурмової бригади на честь Павла. Було подано звернення до президента України про присвоєння Павлу звання Героя України третього ступеня.

У Павла залишилася дружина і син, якого любив більше за своє життя, а також батьки, сестра і брат.

Пенюк Богдан Васильович
24 січня 1974р. - 12 травня 2024р.
Сержант Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Пенюк Богдан Васильович народився 24.01.1974р. у м. Великі Мости, де провів свої дитячі роки.

З 1981р. по 1989р. навчався у Великомостівській середній школі, потім вступив у Добротвірське професійно-технічне училище, де отримав професію “зварювальник”. Після навчання проходив військову службу в армії. Коли повернувся з армії - одружився і згодом у нього народилася  єдина донька.

З 2014 року працював у монтажно - прохідному управлінні ДП “Львіввугілля ” електрослюсарем підземним на дільниці з ремонту шахтних стволів. 7 липня 2022р. був мобілізований до лав ЗСУ.

Воював в Харківській, Луганській та Донецькій областях. Сержант Пенюк Богдан Васильович був кулеметником 1-го стрілецького батальону військової частини А7015. Мужньо захищав свою країну, був сміливий та завжди готовий допомогти.

12 травня 2024 р., поблизу н. п. Ковалівка Луганської області під час виходу на позицію потрапив під мінометний обстріл. Від отриманих травм загинув на місці.

Похований Захисник з військовими почестями у рідному місті Великі Мости.

У Богдана залишилася дружина, донька, мама та сестри.

Козимка Петро Ігорович
11 липня 1980р. - 30 травня 2024р.
Молодший сержант Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Козимка Петро Ігорович, народився 11 липня 1980 року у селі Стремінь.

У 1995 році здобув неповну загальну середню освіту в середній школі с. Реклинець. Після цього вступив до СПТУ № 55 на спеціальність "Столяр-будівельник". Після завершення навчання працював на ДВАТ Шахта "Зарічна" № 7.

19 грудня 1999 року був призваний на військову службу та склав присягу. 26 квітня 2001 року був звільнений у запас. Після служби працював на ДВАТ "Лісова" № 6.
Виховував трьох дітей. 
На початку повномасштабного вторгнення у 2022 році отримав бойову повістку та захищав цілісність України у 115-й бригаді, 9-й роті, 3-му батальйоні.               

30 травня 2024 року під час виконання бойового завдання по виявленню та знищенню сил противника отримав поранення, несумісні з життям (загинув), поблизу населеного пункту Торське, Краматорського району, Донецької області.

Похований у селі Стремінь, Червоноградському районі, Львівської області.

Указом Президента України від 30 вересня 2024р. №649 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Личко Ярослав Андрійович
19 жовтня 1993р. - 19 липня 2024р.
Солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Личко Ярослав Андрійович народився в місті Великі Мости.

У 2010 році закінчив Великомостівський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – ліцей». Навчався також у Великомостівській дитячій школі мистецтв на відділі духових та ударних інструментів.

Після закінчення школи вступив на навчання до Львова за спеціальністю «Механік по ремонту машин». У 2012 році призваний на строкову військову службу у військову частину А0228, де проходив службу як десантник у 80-тій аеромобільній бригаді в місті Львів. Під час служби проявив себе як працелюбний, старанний і відповідальний військовослужбовець, який сумлінно виконував свої обов’язки. Зарекомендував себе з позитивної сторони, демонструючи ініціативність, високу професійну підготовку та вміння швидко орієнтуватися в складних ситуаціях.

Ярослав був щирим, добрим, надзвичайно товариським завжди приходив на допомогу як молодим, так і більш поважним людям. А ще, він дуже любив життя...

Був призваний на військову службу 19 травня 2024 року, служив стрільцем-помічником гранатометника 4 аеромобільного відділення військової частини А0224.

19 липня 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності Батьківщини, відсічі та стримування збройної агресії поблизу населеного пункту Парасковіївка, Покровського району, Донецької області Захисник Ярослав Личко загинув.

У Ярослава залишились мама, батько та брат.

Бірбан Ігор Володимирович
1 серпня 1979р. - 27 липня 2024р.
Старший сержант Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Бірбан Ігор Володимирович народився в місті Великі Мости, Червоноградського району, Львівської області. У 1996 році закінчив Великомостівську середню школу. Після здобуття середньої освіти пішов працювати на шахту "Лісова" машиністом електровоза. У 2002 році одружився.

У 2015–2016 роках був мобілізований до військової частини 2418, ніс службу на Донецькому напрямку, став учасником бойових дій.

Згодом, з перших днів повномасштабного вторгнення, знову був мобілізований. Ніс службу на Харківському напрямку, здійснював оборонні заходи.

Проходив військову службу в складі військової частини 2144 (7 Прикордонний Карпатський загін Державної Прикордонної Служби України). Був учасником АТО, з січня 2015 року.

Ігор був людиною з великим серцем та доброю душею. За словами побратимів, він був справжнім сміливим воїном. Серце героя зупинилося 27.07.2024 року по дорозі на ротацію із Харківської області.

1.08.2024 року, в свій день народження, Герой повернувся додому назавжди на щиті.

2.08.2024 року був похований у місті Великі Мости Львівської області.

У Ігоря залишилися дружина, донечки, зять, маленька внучка, мати та брат.

Сироїжко Назарій Васильович
18 березня 1988р. - 19 серпня 2024р.
Солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

 Народився в с. Бутини, Червоноградського р-ну, Львівської обл.

В 2005р. закінчив Бутинську СЗШ. Після здобуття середньої освіти, пішов навчатися в Львівське ПТУ за спеціальністю електрогазозварювальник. Після закінчення училища по спеціальності не працював.

В 2008 р. одружився. Працював на будівництві у Солонці, біля Львова.  Назар мав багато друзів, був добрим, справедливим, чесним товаришем і чоловіком. Як почалася війна, він не міг не піти за рідним братом, який вже служив у ЗСУ, тож 18.03.2022р. Назар мобілізувався і був призначений гранатометником НГУ в/ч 3002.

Наш Герой ніс службу на Донецькому напрямку, завжди сумлінно виконував бойові завдання, здійснював заходи оборони позицій, був людиною слова, чесним. Завжди з оптимізмом підходив до будь-яких завдань, мав добре серце, був безжальним до ворога, але дуже турботливим і люблячим до своїх рідних, був справжнім сином України.

Останній свій бій солдат прийняв 19.08.2024р. поблизу населеного пункту Водяне, Волноваського р-ну, Донецької обл. Якби не було важко - не відступив, не здався, вистояв.

Під час виконання бойового завдання по захисту Батьківщини, поблизу населеного пункту Водяне, Волноваського району, Донецької області, внаслідок штурмових дій противника, отримавши кульові та осколкові поранення, несумісні з життям, 19.08.2024р. загинув.

24 серпня 2024р., у найбільше державне свято був похоронений у м. Жовква, Львівської обл.

Зі слів побратимів був справжнім воїном, сміливим, досвідченим, вірним товаришем і другом.

У Назара залишились донечки, дружина, мати і брат.

Нагороджений відзнакою Президента України "За оборону України".

Романчук Петро Ігорович
13 липня 1985р. - 4 вересня 2024р.
Солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Романчук Петро Ігорович, народився 13.07.1985 р. в місті Великі Мости, Червоноградського району, Львівської області, але проживав у селі Борове.

 Навчався у Великомостівській школі. Після закінчення школи працював на меблевій фабриці «Рата» верстатником.

У 2007 році одружився. Після одруження у нього народився син  Олег, а згодом донька Наталя.

Призваний на військову службу по мобілізації 10.05.2024 року на посаду стрілець - помічником гранатометника десантно - штурмового батальйону військової частини А2582. 

Романчук Петро Ігорович мужньо захищав свою країну, був сміливий та завжди готовий допомогти побратимам.

04 вересня 2024 року, відданий військовій присязі на вірність Українському народові, мужньо виконавши військовий обов'язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, загинув на полі бою в районі населеного пункту Олександрівка, Кореневського району, Курської області, російської федерації.

Похований Захисник з військовими почестями у місті Великі Мости.

У Петра залишилась донька, син, мама та сестра з родиною.

Пенцак Михайло Володимирович
21 листопада 1988р. - 5 вересня 2024р.
Старший солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Панцак Михайло Володимирович, народився в селі Боянець, Жовківського району Львівської області. У 2006 році закінчив загальноосвітню школу І-ІІІ ступеня в селі Туринка. Після школи пішов навчатися у технічний коледж Національного університету "Львівська політехніка". У 2009 році закінчив навчання та почав працювати на шахті "Зарічна". З 2014 року продовжив свою роботу на шахті "Лісова" гірником підземним прохідницького забою.

Михайло мав багато друзів, був добрим, чесним і справедливим. Він сумлінно ставився до своєї роботи. У 2020 році мобілізувався захищати Україну в зоні АТО, за що отримав нагороду – медаль «Учасника АТО». На час повномасштабного вторгнення перебував у місті Лисичанськ Луганської області. Після Лисичанська продовжив службу на Бахмутському напрямку Донецької області, за що був відзначений нагородою «За оборону міста Бахмут».

Михайло завжди сумлінно виконував бойові завдання, був людиною слова, чесним та оптимістичним. Він мав добре серце, був безжальним до ворогів, але турботливим і люблячим до своїх рідних. Був справжнім сином України.

Наш герой, командир відділення - командир машини взводу технічної розвідки, при виконанні бойового завдання загинув 5.09.2024 року в населеному пункті Часів Яр, Бахмутського району, Донецької області. За словами побратимів, він був справжнім воїном, героєм, сміливим, досвідченим, вірним товаришем і другом, який неодноразово приходив на допомогу. Ми пишаємося нашим героєм, його мужністю та безстрашністю. Він справжній патріот своєї країни.

Свою місію перед Україною він виконав з честю, не злякався і не сховався. Тепер нехай спочиває з миром. Ми завжди будемо пам'ятати його, він назавжди залишиться живим у наших серцях.

В скорботі за Захисником мати, батько, сестра з сім'єю, родина, близькі та знайомі, а також уся Великомостівська громада.

Нагороджений орденом 24-ї ОМБр ім. короля Данила “Хрест Героя” (посмертно).

Луцьків Василь Богданович
25 грудня 1974р. - 7 вересня 2024р.
Старший сержант Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Народився в с. Бутини, Червоноградського р-ну, Львівської обл. У 1981р. пішов у перший клас Бутинської СЗШ, яку закінчив у 1991р. По закінченню школи пішов вчитися в Угнівське ПТУ по спеціальності - крановщик. У 1992 р. був призваний до лав ЗСУ, служив в АР Крим (Севастополь), мав звання старший сержант. Після завершення служби (2р.) повернувся в рідне село.

Працював на будівельних роботах. У 2002 р. одружився. У шлюбі мав 3 дітей: сина і 2 донечки. Був дбайливим батьком і добрим чоловіком. У 2016р. пішов працювати сторожем в ОЛК "Ровесник". Але так, як треба було забезпечувати сім'ю пішов далі на будівельні роботи. З початком повномасштабного вторгнення, він не вагаючись пішов у військомат і 27.02.2022р. був призваний на військову службу по мобілізації в 3 Луганський прикордонний загін.

Інспектор прикордонної служби 2-ї категорії, механік-водій 2-го відділу першої прикордонної застави першого відділу прикордонної служби в/ч 9938, 3 Луганський загін 1ВПС, 4ПКШР.

Василь Луцьків був надійним побратимом і вірним захисником. Він завжди був на передових позиціях. На одній із позицій, після поранення командира, він прийняв управління боєм. Протягом шести діб керував діями особового складу на позиції, відбиваючи наступ противника, за що і одержав відзнаку від Презедента України.

07.09.2024р., внаслідок мінометного обстрілу в районі населеного пункту Колісниківка, Харківської обл. обірвалося життя відважного воїна, коханого чоловіка, дбайливого батька, вірного друга та побратима.

У воїна залишилася дружина, син, дві донечки, брат та три сестри.

Борнатовський Михайло Петрович 
28 лютого 1996р. - 20 вересня 2024р.
Старший солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Борнатовський Михайло Петрович народився 28.02.1996р. в селі Бутини Червоноградського району, Львівської області.  

В 2002р. пішов в перший клас Бутинської СЗШ, яку закінчив в 2013р.   Після закінчення школи пішов працювати у ВТУ робочим. Михайло був працьовитим, наполегливим, дружелюбним хлопцем.

У 2020 р. поїхав на заробітки у Чехію, але так як почалася епідемія Ковіду, він повернувся додому. Планував своє майбутнє, хотів збудувати власне житло, навіть розпочав будівельні роботи. Але не так сталося, як те планував Михайло, розпочалася війна і знищила всі його плани.

24.03.2022р. Михайло був мобілізований до лав Національної Гвардії України. Проходив службу на Донецькому напрямку, був добрим побратимом та відповідальним солдатом.

В Михайла була кохана дівчина, з якою він мав намір одружитися, але знову ж, не судилося. З 20.09.2024р., старший солдат Михайло вважався безвісти зниклим під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Гродівка, Покровського району, Донецької обл.

24.09.2024р. в результаті пошукових заходів віднайшли та ідентифікували тіло Захисника з вогнепально - осколковими пораненнями, несумісними з життям.

У Героя залишилися батьки, два брати. 

Чобіт Андрій Богданович 
04 грудня 1992р. - 26 вересня 2024р.
Солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Відповідно до порядку передачі та репатріації тіл було ідентифіковано тіло нашого земляка — Чобіта Андрія Богдановича, жителя села Бутини, 1992 року народження.

Андрій був призваний на військову службу у липні 2024 року. З 26 вересня 2024 року вважався зниклим безвісти під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Водяне, Вугледарської міської громади, Волноваського району, Донецької області.

До останнього рідні Андрія сподівалися на добру звістку... Але стало відомо, що Герой загинув, виконуючи свій військовий обов’язок. Він був стрільцем-снайпером третього штурмового відділення другого штурмового взводу третьої штурмової роти військової частини А4848.

Зарівний Володимир Васильович 
05 вересня 1978р. - 28 жовтня 2024р.
Сержант Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Зарівний Володимир Васильович народився 05.09.1978р. в Куличкові. Батько працював ветеринаром, а мама секретарем сільської ради, пізніше була завідувачем Народного дому.

Після закінчення школи навчався в Белзькому ПТУ на столяра будівельника (працював на будівництві школи в селі Бутини). Проходив служив в армії в м. Овруч Житомирської обл. старшим сержантом.

Довший час працював на шахті. Під час повномасштабного вторгнення 29.04.24р. був мобілізований. Проходив службу інспектором Державної прикордонної служби України у Донецькому загоні.
Загинув Володимир у ході бойових дій в населеному пункті Синельникове, Харківської області 28.10.24.року.

У Захисника залишилися мама та сестра.

Хомич Андрій Валентинович
5 серпня 1985р. - 29 жовтня 2024р.
Старший солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Народився в с. Кукли Маневицького р-н Волинської області. Згодом переїхав разом із батьками у с. Велика Яблунька, де і пройшло його дитинство та юність. 1991 року пішов до першого класу Великояблунівсьої школи. Після закінчення школи, вступив до Маневицького професійного ліцею, де здобув професію столяр будівельний тесляр та з цією професією пов'язав своє майбутнє життя.
      Осінню 2003р. був призваний на строкову службу до армії, 20 грудня прийняв військову присягу, службу продовжував у м. Ужгород в прикордонних військах, чим дуже пишався. У 2005р закінчив службу та почав працювати за професією. Їздив на будови по всій Україні та за кордон.
     Будучи дорослою людиною та свідомим громадянином своєї держави несучи ідею патріотизму завжди у своїй голові та серці свідомо прийняв рішення від якого не відмовлявся ніколи, залишив роботу за кордоном. У січні 2015 р. знову пішов до лав ЗСУ, проходив службу у зоні проведення АТО. Служив у Луганській та Донецькій областях поблизу м. Соледар був старшим навідником артилерійської установки. Під час служби був нагороджений відзнакою Президента України "За участь в Антитерористичній операції" За 14 місяців служби отримав кілька контузій, втратив чимало здоров'я. Незважаючи на всі життєві обставини продовжував жити і працювати далі. 
     Андрій не зміг змиритися з тим, що "російський чобіт топче рідну землю" гинуть діти, руйнуються міста та села, проливають безвинну кров. 
      Тому зимою 2020р. наш патріот пішов на контрактну службу в зону проведення ООС. Служив у в/ч А-0998 в 24 бригаді імені Короля Данила Галицького, де був старшим навідником самохідного артилерійського взводу самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону. Також мав відзнаки подяки та нагороди.
   В лютому 2022р. одружився вдруге та побудував сім'ю. Разом із дружиною проживали у Великомостівській громаді у с. Волиця Львівської області Червоноградського району.
   Під час повномасштабного вторгнення знаходився у Польщі, де мав хорошу роботу. Але не роздумуючи повернувся в Україну та був призваний на військову службу у квітні 2022 року.  
     Служив в 65 (ОМБр) в/ч А-7013 на посаді старшого навідника, спочатку артилерійської установки, згодом мінометної установки, займався евакуацією поранених та загиблих, а також був піхотинцем. Андрій завжди був на позитиві, чим піднімав бойовий дух побратимів. Люто ненавидів підлого ворога, за що отримав від побратимів позивний "ЗВЄР".
      Під час служби в серпні 2022р. в Андрія народилася донечка Тетяна, яку тато зміг взяти на руки лише через два місяці після народження. Протягом 2023 - 2024 року мав лише дві короткотривалі відпустки, які для сім'ї та родини пробігали як один день.
Крайній раз Андрій був у відпустці в серпні місяці 2024 року, приїжав до донечки на день народження.
        30 жовтня прийшла чорна звістка у родину, що 29 жовтня старший солдат навідник Хомич Андрій Валентинович загинув під час виконання бойового завдання в населеному пункті Новоданилівка Запорізької області.
      Наш Захисник, назавжди повернувся до рідної домівки Героєм на щиті 4 листопада 2024 року. Поховали молодого воїна на місцевому кладовищі у с. Велика Яблунька 5 листопада з усіма військовими почестями.
     У Андрія залишилися дружина, дві донечки, батьки, та сестра з сім'єю.

Жидик Андрій Петрович
15 березня 1975р. - 19 листопада 2024р.
Старший солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Народився 15 березня 1975 року в селі Боянець Жовківського району Львівської області.

У 1990 році закінчив Боянецьку неповну середню школу. З 1990 по 1992 роки навчався в селі Туринка, де здобув середню освіту.

У 1993-1994 роках проходив строкову військову службу, після якої почав працювати на шахті №3 «Великомостівська».

У 2015-2016 роках перебував у зоні проведення антитерористичної операції, за що був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

Після повернення з АТО працював на шахті «Лісова» прохідником.

З початком повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року став на захист рідної землі у складі 24-ї окремої механізованої бригади. Брав участь у бойових діях на території Донецької, Херсонської та Запорізької областей.

1 грудня 2023 року нагороджений медаллю «За оборону міста Бахмут».

Андрій був справжнім патріотом своєї країни, світлою та щирою людиною, яка шанувала традиції. Він був добрим чоловіком, прикладом для своїх дітей та внуків.

19.11.2024р. він віддав своє життя, виконуючи бойове завдання в населеному пункті Часів Яр Донецької області.

Андрій — приклад незламності духу наших воїнів.

Нагороджений орденом 24-ї ОМБр ім. короля Данила “Хрест Героя” (посмертно).

Рудий Михайло Михайлович
13 лютого 1989р. - 27 грудня 2024р.
Солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Михайло Рудий народився 13.02.1989р. у багатодітній сім'ї (5 дітей) був старшим сином. Після закінчення школи вчився в Червоноградському державному технікумі гірничих технологій та економіки, який закінчив у 2008р. Також закінчив Державний вищий навчальний заклад "Національний гірничий університет" і отримав повну вищу освіту. Працював на ВП "Шахта "Степова" ДП "Львіввугілля. Пропрацював на даному підприємстві більше 13 років. З початком повномасштабного вторгнення пішов служити у лави ЗСУ. Службу проходив на Волині, а потім у Донецькій області. 

27 грудня 2024 року неподалік населеного пункту Покровськ Покровського району Донецької області, під час виконання бойового завдання із захисту рідної землі, трагічно загинув Рудий Михайло Михайлович, солдат, майстер другого відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів першого стрілецького батальйону військової частини А4056.

Михайло був доброю, щирою, відкритою людиною, одним з кращих гравців футбольної команди "Куличків". Був вірним християнином, завжди спішив до церкви, де прислуговував священнику. Смерть Михайла стала важкою втратою для сім'ї, родини і усієї Куличківської громади.

Він був справжнім патріотом, відважним Захисником і людиною, яка завжди стояла на сторожі справедливості. Його мужність і самопожертва назавжди залишаться прикладом для всіх нас.

Навроцький Віталій Дмитрович
11 травня 1998р. - 06 січня 2025р.
Солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Віталій Навроцький народився 11 травня 1998 року в місті Великі Мости. У 11 років залишився сиротою, після чого проживав із братом. У 2005 році закінчив Великомостівську школу, а згодом вступив на навчання до ПТУ №11 за спеціальністю «муляр-штукатур».

Після закінчення навчання працював у будівельній галузі та на пилорамі.

У червні 2024 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Проходив військову службу у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді, 425-му окремому штурмовому батальйоні «Скала». Обіймав посаду навідника штурмової роти.

Героїчно загинув 6 січня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Воздвиженка, Покровського району, Донецької області.

Хас Роман Михайлович
21 квітня 1988р. - 10 січня 2025р.
Солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Роман Хас народився 21 квітня 1988 року в місті Великі Мости. З дитинства вирізнявся щирістю, працьовитістю та відповідальністю. Навчався у Великомостівській школі-ліцеї, де виявляв інтерес до технічних дисциплін та праці.

У 2003 році, після закінчення дев’ятого класу, вступив до Белзького професійно-технічного училища, де здобув фах муляра-штукатура. Закінчив навчання у 2006 році й розпочав трудову діяльність у Бутинському лісництві. Згодом, як і багато його земляків, вирушив на заробітки до Польщі, прагнучи забезпечити достойне майбутнє собі та своїм рідним.

Проте життя змінилося з початком повномасштабної війни. 14 жовтня 2024 року Роман був призваний на військову службу за мобілізацією. Служив у другому десантно-штурмовому батальйоні військової частини А0281 як стрілець-снайпер. Відзначався витримкою, відвагою та відповідальністю. Його бойові товариші згадують його як надійного побратима, який завжди був готовий підтримати та допомогти.

10 січня 2025 року Роман Хас героїчно загинув у бою поблизу населеного пункту Орлівка Суджанського району Курської області, виконуючи бойове завдання. Його смерть стала непоправною втратою для сім’ї, друзів та всієї громади.

З військовими почестями захисника поховали у рідному місті Великі Мости.

Світла пам’ять про Романа житиме в серцях рідних, друзів і всіх, хто знав цього сміливого, доброго та самовідданого чоловіка. Його подвиг назавжди залишиться прикладом мужності та любові до Батьківщини.

Кісілевич Михайло Іванович
30 липня 1990р. - 23 лютого 2025р.
Солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Михайло Кісілевич народився 30 липня 1990 року в селі Бутини, Львівської області. Після закінчення середньої школи у рідному селі в 2008 році пішов навчатися в Рава-Руський ліцей, де здобув професію муляра-штукатура.

Після завершення навчання працював на фабриці "Рата", де пропрацював два роки. У 2010 році став шахтарем, працюючи на шахті "Надія" впродовж десяти років. Згодом змінив місце роботи та працював на заводі залізобетонних виробів.

У 2018 році одружився, і в шлюбі народилося двоє синочків. Михайло був добрим, дбайливим, небайдужим до чужого горя.

2 вересня 2022 року він став на захист рідної землі. З жовтня того ж року перебував у складі 2-го штурмового батальйону військової частини А4638. Він не зганьбив ні віри, ні честі, бився пліч-о-пліч зі своїми побратимами. Вихованість, мужність, відповідальність, оптимізм – це про Михайла.

Герой брав участь у боях на Авдіївському та Ізюмському напрямках. Він був водієм господарчого відділення взводу матеріального забезпечення 2-го штурмового батальйону. Під час служби отримав поранення.

23 лютого 2025 року Михайло загинув під час виконання бойового завдання в населеному пункті Лозова Ізюмського району Харківської області.

У Героя залишилися батьки, дружина, двоє синочків, дві сестри. Вічна пам’ять і шана Захиснику України!

Колачник Андрій Петрович
29 березня 1982р. - 31 березня 2025р.
Солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Внаслідок збройної агресії російської федерації загинув наш земляк — Колачник Андрій Петрович, 1982 року народження, житель міста Великі Мости.

Андрій був стрільцем механізованого батальйону військової частини А5001. Він був призваний до лав Збройних Сил України та, виконуючи бойове завдання зі стримування ворога, загинув на передових позиціях поблизу населеного пункту Шевченкове Покровського району Донецької області.

Війна забрала з нашої громади ще одного мужнього воїна, патріота, сина України…

У Героя залишилися мама, дружина та троє донечок, а також сестра та братова з сім'ями.

Марець Юрій Васильович
05 травня 1991р. - 10 квітня 2025р.
Солдат Збройних сил України, 

учасник російсько-української війни

Під час виконання бойового завдання загинув наш земляк — Марець Юрій Васильович, 1991 року народження, житель села Купичволя, інспектор прикордонної служби Комендатури швидкого реагування 105 прикордонного загону імені князя Володимира Великого Державної прикордонної служби України.

Юрій був призваний на військову службу та вірно служив Україні, дотримуючись військової присяги.

10 квітня 2025 року, в районі населеного пункту Колісниківка Куп’янського району Харківської області, під час здійснення заходів, необхідних для забезпечення оборони України, він отримав поранення, несумісне з життям... Ми втратили ще одного Героя.

У Юрія залишилися батьки, дружина, брат, сестра та маленька донечка.