Село Бутини
Розташування – село Бутини розташоване на берегах ріки Рати. В центрі населеного пункту у Рату впадає річка Біла. До районного центру міста Сокаля 40 км, а до найближчої залізничної станції Рави-Руської – 24 км.
Селом проходить асфальтна дорога, що з’єднує місто Великі Мости і Раву-Руську. Територія села, в основному, рівнинна. На сході с. Бутини межує з с. Двірці, що виникло в XIV столітті, на заході – з с. Пристань, що відоме з XVI століття, на півдні – з с. Любеля, що виникло 1649 р., на півночі – з с. Хлівчани, яке згадується в письмових джерелах з 1505 р.
С. Бутини відоме такими пам’ятками:
- Церква св. Архистратига Михаїла 1879 р.
- Каплиця св.. Юрія 1875 р.
- Хрест на честь скасування панщини
- Хрест борцям за волю України
- Могила січовим стрільцям
Вперше с. Бутини згадується в письмових джерелах 1535 р. Наш край у цей період вже втратив свою державність і попав під владу Польщі. За княжих часів територія майбутнього села належала до Белзького князівства. Перші поселення з’явились тут на горбистій місцевості, що дістала назву «Шишаки». Це були колоністи з Полтавщини, які втекли від татарських завойовників ще в XIII ст. Прародичі наші жили в с. Комарищі, що на північ від Бутин. У XV ст. село спалили татари, а його жителі втекли на південь і знайшли собі притулок серед лісів біля ріки Рата з її численними заплавами. Малодоступні місця рятували людей від ординських завойовників. Вздовж ріки виникло поселення Музики. Згодом наші предки стали селитися вверх по ріці Раті, також у більш горбистій місцевості, викорчовуючи сосновий і грабовий ліси. Так виникли присілки Соснина, Грабарі, Заріка. З сивої давнини поширені в селі прізвища: Боднар, Грабар, Кравець, Коваль, Музика, Стельмах, Чобіт, Швець. В них відбились назви ремесел, якими займалися бутинці. «Назва села Бутини» має оть «буть» походити, яки «буди» ставили собі з хащовь покритих щатиною первісні колоністи, осівши тут серед густих лісів. Оть «будь» названи колонію «Будини». Опісля перейменовано назву на «Бутини», - так голосить народний переказ (В. Чернецький. Бутини. – В книзі мисійній. Львів 1896р.
Церква св. Архістратига Михаїла.
Перші відомості про церкву походять з 1564—1565 рр. Попередня дерев`яна одноверха церква, збудована в XVII ст., простояла до 1864 р. У 1862 р. закладено наріжний камінь під нову муровану споруду за проектом архітекта Сильвестра Гавришкевича, яка споруджувалася коштом дідички Людвиги з Борковських Незабитовської. Завершена у 1877 р. В цьому ж році вона завалилася і її розібрали до фундаментів. Коштом цієї ж дідички у 1879 р. вимурували нову святиню, але вже без бань. У 1892 р. старанням о. Михайла Шеремети церкву і іконостас розмалював Корнило Устиянович з Степаном Томасевичем та Прокопом Мартинюком. За те, що К. Устиянович в композиції «Страшного суду» над хорами в пеклі зобразив людину в конфедератці, його притягнули до судової відповідальності. На процесі захисником виступав майбутній президент ЗУНР Кость Левицький. Для художника справа закінчилася позитивно. В 1960-х роках живопис поновлювався. Церква хрещата в плані, з півциркульно завершеним вівтарем, безверха, увінчана над середхрестям ажуровим ліхтарем з маківкою, з ознаками стилю класицизму.
Історія розписів Бутинської церкви
Розписи бутинської церкви виконані у 1892-1893 рр. відомими українськими художниками Корнилом Устияновичем і Степаном Томасевичем викликали тоді бурхливий резонанс в цілій Галичині. Про ці розписи, про малярів говорилося в різних станах українського суспільства, впродовж двох тижнів писала тодішня преса. А йшлося про образ "Страшного суду", який малярі намалювали в церкві, і за який були закликані до суду, але уже земного львівського, крайового. Що спонукало митців, розписуючи бутинську церкву, звернутись до теми "Страшного суду", покликати цю найвищу духовну інституцію для вирішення проблем села? Із збережених друкованих матеріалів бачимо, що це прагнення розкрити існуючу там картину світоглядно-суперечливого стану сільської громади, та і всієї Галичини. Покладаючись на народні уявлення пекла, як позаземної каральної інституції за всякі провини, малярі помістили в пеклі тих осіб місцевої громади та і краю в цілому, які не сприяли, гальмували загальне тоді українське відродження, що вважалося великим гріхом. Але була і інша сторона, яка противилася цьому і побачивши той уже створений образ в церкві, звернулась до іншого земного суду, щоб покарати малярів і захистити свою правду, свої поняття добра і зла, захищаючи тим інтереси інших верств суспільства. Таким чином, зустрілися у своєму протистоянні два суди небесний у формі розпису і земний, реальний зі своїми суддями і прокурорами. В останніх десятиліттях XIX ст. в житті Галичини на ґрунті національного відродження уже існувало значне протистояння між українським суспільством і пропольською владою всіх рівнів, що особливо загострювалось в періоди виборчих кампаній. І саме така передвиборча кампанія за намагання українців висунути своїх депутатів до крайового сейму, а провладна, польська, їх не допустити і проходила тоді по всій Галичині. Така ж передвиборча атмосфера створилася і в Бутинах. Проурядове, польське сторонництво створилося навколо тодішнього війта Миколи Музики, громадського писаря Михайла Салика і заступника війта Петра Поворозняка. Про українську позицію зайняли свідомі громадяни серед яких Захарко Музичка, Іван Кудрик, Яцко Равлик і інші. Саме ті особи як протилежні сторонництва були представлені і на суді як свідки. Українську сторону підтримував тодішній парох Бутин о. Шелеметко. В атмосфері таких протистоянь між проукраїнськими, пропольськими і москвофільськими течіями в середині бутинської громади, в часі передвиборчих баталій і розпочалося в той час у селі малювання церкви. Виконувати цю роботу приїхав відомий український художник Корнило Устиянович зі своїм молодшими товаришами художником Степаном Томасевичем, Іваном Зелінським та іншими помічниками. Тож, ознайомившись з громадою, вникнувши в її соціальні і політичні проблеми і як активний патріот, К. Устиянович очевидно відразу зайняв відповідну активну, суспільноморальну позицію, захищаючи українську ідею. Тож в народному уявленні всі хто виступав проти України закономірно вважалися грішниками і заслуговували на пекло. Таким образом у пеклі опинилися війт, крамар (жид), хтось з селянхрунів (хрунями називали тоді тих, хто за шматок ковбаси продавав свій голос). Були там представники польської влади, як особи позначені певними відповідними державними атрибутами, а також ніби сам намісник Галичини граф Голуховський. Композиція захоплювала громаду, підсилювала її патріотичний дух, створювала відчуття утвердження справедливості. Але була і друга, протилежна сторона, якій не подобалося бачити себе зображеними у пеклі. Почалися різні доноси, нападки і так дійшло до вищої влади жовківського старости. А тут вся справа закрутилася уже на широкому вимірі з бутинських проблем переросла у загальногалицькі. Створюються експертні комісії, починаються оглядини, наростає ажіотаж, що нарешті доходить до львівського крайового суду, приводить на лаву підсудних. В процесі дослідження розпису, С. Томасевич приїздив у село і вночі замальовував деякі частини розпису.
Суд тривав близько двох тижнів. Газета "Діло" регулярно, майже стенографічно, публікувала матеріали судового процесу. Захисником художників був Кость Левицький майбутній голова уряду ЗУНР. Перебіг процесу був багатий різними нюансами, які характеризували тодішній культурний і політичний стан влади і суспільства. Мотиви: як свідчить фотографія і протоколярний опис, виготовлений з уряду властію політичною і судовою єсть в церкві в Бутинах образ представляючій небо і пекло. В пеклі після того образу єсть уставлений котел, під котрим підкладає огонь селянин з диким виразом лиця в котлі же смажать ся особи: чоловік в конфедератці, відтак в шапці, маючій вид урядового кашкету, в кінці чоловік без накритої голови, з оголеним лицем; ті особи суть типові і представляють вже на першій вид : польського шляхтича, урядника і ксьондза. Над котлом летить опир, несучий в кігтях ковбасу і фляшку з горівкою, а побіч котла стоять гонені чортом: селянин з бочівкою горівки і жид з мошонкою на гроші. Як свідчить сам скіц, а в кінці також зізнання всіх покликаних до розправи свідків сей образ має зміст політичнийі тенденційний, а його політична тенденція опираєсь на тім, щоби представити пекельні муки тих чинників, котрі у виборах до тіл автономічних беруть участь і не ідуть по мисли певної партії політичної. Тож сей образ має ціль підбурити мешканців до неприязних сторонництв, взглядно ті сторонництва взаємно дразнити против себе і взбудити ненависть против народностей, кляс суспільних, станів урядів. Авторами образу суть оба обжаловані котрі признають що єго спільно сотворили, але не хотять узнати повислої політичної тенденції підбурюючої". Після зачитання акту і деяких інших процедур, допитували К. Устияновича. Мистець коротко розповів про умови, на яких він згодився малювати іконостас і виконати поліхромію інтер'єру, а при узгодженні тем образів з громадою села, було запропоновано намалювати страшний суд, на що митець і погодився. А на звинувачення його в тому, що він зображував в пеклі певні суспільні верстви чи народності, він відповідав, що малював згідно зі старими зразками, де в пеклі зображувались всі, що своєю поведінкою не відповідали життєвим нормам того чи іншого суспільства. Наводив приклад "Страшного суду" Мікеланджело та інших творів. Після К. Устияновича допитували С. Томасевича. Він у стислій формі виступив по суті справи, аргументуючи свою діяльність як безпідставно звинуваченою.
Каплиця св. Юрія
Історія криниці і каплиці пов’язана з іменем Петра Ратненського. Про його особу відомо небагато, в основному з церковних джерел. Зокрема, згадує Петра Ратненського у своїх записках Прохір, єпископ Ростовський (1311-1317 р.р.), а також Кіпріян – митрополит Московський, що правив митрополією з 1390 по 1406 рік.
Розповів про Петра у 1891, 1892 роках у «Книжечці месійній», що виходила у Львові, отець Василь Чернецький із Сільця – відомий краєзнавець.
Петро народився на Волині в середині 13 століття у сім’ї багатих купців. У семирічному віці почав навчатись грамоті. Дванадцятирічним хлопцем пішов у монастир і вів аскетичне життя. Будучи послушником, виконував важку фізичну працю.
З волі настоятеля був посвячений у диякони, а згодом і в просвітери. Там він навчився малювати ікони. В московськім Успенськім соборі до сьогоднішнього дня збереглись дві ікони Богоматері, написані Петром.
В монастирі Петро одержав добру освіту. Віддав святі місця в Єрусалимі.
У кінці 13 століття, з благословення настоятеля пішов Петро в лісисту місцевість і влаштував собі пристанище біля річки Рати.
Якось блукаючи у лісі, над урвищем, неподалік Рати, знайшов Петро дивне джерело. Ймовірно, це трапилось у кінці 13 століття.
Добрі діла творив у цій місцевості Петро. Навчав людей жити по-Божому, давав милостиню вбогим, немічним і мандрівникам.
У 1301 році разом із монахами прийшов Петро до святого Максима і підніс йому образ Пресвятої Богородиці, який сам намалював. Тоді ж вперше зустрівся з князем Юрієм і мав з ним довгу розмову.
Петро був признаний достойним бути митрополитом. Афанасій (патріарх Константинополя з 1303 по 1311 роки) благословив Петра, а опісля скликав собор святителів.
Петро був поставлений митрополитом всія Руси у 1308 році.
1311 року Петро переніс свою кафедру в Москву, де князював Іван Данилович – внук Олександра Невського.
У 1877 році власниця земель бутинських Людвіга Незавітовська побудувала каплицю в Шишаках. Причиною такої побудови стало те, що чоловік Людвіги Незавітовської, вмившись чудодійною водою з джерела, позбувся тяжкої хвороби очей. Каплиця має два входи. Над нею є купол з дзвоном. Вона оббита бляхою. А кругом каплиці шумить сосновий ліс.
6 травня кожного року в каплиці, що в Шишаках, правилась Служба Божа. Збирались тисячі людей. Люди вмивались цілющою водою і позбувались хвороб, ставали духовно багатими. Починаючи з 60 років 20 століття, в часи розгулу атеїстів, відправа Служби Божої була заборонена. Та люди з Шишаків доглядали за каплицю, таємно збирались у ній, молились.
6 травня 1989 року, після багатьох років перерви, знову відновилась відправа в каплиці. Її відремонтовано за кошти парафіян.
В каплиці часто правиться Служба Божа, і люд побожний знаходить тут душевний спокій.
Тисячі людей у свято Святого Юрія прибувають сюди, щоб помолитись і оздоровити себе джерельною водою. Згадують добрим словом ігумена Петра, хоч минуло 8 століть з того часу, як він знайшов тут чудодійне джерело.
Пам’ятний хрест на честь скасування кріпацтва.
1772 року, внаслідок поділу Польщі, землі нашого краю відійшли під
Панування Австрійської імперії. Залишились на своїх землях польські пани,
появились намісники цісарські. Пани не давали селянам навіть тих прав, що були записані в австрійській конституції. Але 1848року скасовано в Австрійській імперії кріпацтво. Тож наші односельці теж отримали землю. На селянський двір припало по 3.6 морга землі. Найбільш придатна родюча земля залишалась власністю пана. Для бездомних селян збудовано будинок батрачного типу. Тут жили «чвораки». Так називали тих селян, що працювали у пана. Окремий будинок займав панський управитель із сім’єю, а пан жив у місті Львові і лише зрідка навідувався до села. 1858 року біля нової дороги (зараз це асфальтна дорога) селяни поставили камінний хрест, в честь скасування кріпацтва. Але в 60-тих роках XXст. цей кам’яний хрест, що пережив дві світові війни зруйнували. 1990року на місці зруйнованого хреста поставили новий камінний хрест, що стоїть і сьогодні.
Могила січовим стрільцям
Літом 1942року в центрі села насипали могилу січовим стрільцям. У день її освячення зійшлося багато людей. На могилі синьо-жовті прапори. В розгорнутій книзі, що була вмурована на могилі, був такий напис: «Борцям за волю України. Здобудеш Українську державу, або вмреш у боротьбі за неї». В 60-ті роки, в часи розгулу атеїстів цей пам′ятний знак був зруйнований. Лише 1990 року відновили могилу за старим зразком..
А ще поставили хрест на честь тих кого невинно засудили, кого убили на війні. Учні Бутинського НВК доглядають за ними.
Відомі люди:
1895 року пройшли вибори до австрійського парламенту. Депутатом від Бутин і навколишніх сіл був обраний Данило Мекелита, дяк місцевої церкви, поет. Польські пани противились, що народ обрав своїм послом до парламенту простого селянина і напередодні виборів пропонували Данилу Мекелиті різні подачки, щоб він відмовився на користь їхнього висуванця. Та Данило Мекелита (1864-1910 р.) боронив права своїх виборців у найвищому органі влади безкомпромісно, за що заслужив повагу в односельчан і пам'ять у потомків. До сьогоднішнього дня зберігся в усних переказах лише один із його віршів. «Мандрівка», який я записала від його онуки Хас Євдокії Петрівни 1925 року народження.
Данило Мекелита.
Онук Данила Мекелити, названий на честь діда Данилом воював в рядах УПА. 11 лютого 1944 року в селі Шиховичі відбувся бій українських повстанців з польськими партизанами. У ньому і загинув Данило Мекелита (псевдо «Очерет») – командир лоївки сотні УПА Мар’яна Лукашевича (псевдо «Ягода»). Данило Мекелита народився 1923 року в селі Бутини, студент. Наказом штабу Воєнної округи УПА «Сян» від 21 січня 1946 року йому посмертно присвоєно звання старшого вістуна. Поховали «Очерета» у селі Мінянах.
Логін Марія – одна з продовжувачів славного українського роду, праправнучка Данила Мекелити. З самого дитинства батьки сіяли в душу маленької дівчинки зерна любові до української пісні, культури, традицій, вчили поважати історію свого рідного краю. Зараз Марічка здобуває фах лікаря-педіатра, втілює в життя одну зі своїх дитячих мрій, а у вільний час пише вірші.Також дівчина активно займається культурно-просвітницькою роботою, є учасницею капели «Музи Гіппократа», бере участь в багатьох концертах не лише в Україні, але й за її межами. Та попри те, Марічка завжди знаходить час для підняття культурного рівня нашого села, займається в аматорському драматичному гуртку, для якого навіть пише сценарії, а також співає в тріо. Вона гордиться тим, що є нащадком славного роду Мекелита, представники якого в різні періоди історії боролися за краще майбутнє та славили свій рідний край.
Михайло Базар – наш земляк
Михайло Базар народився 1 січня 1939 року в селі Бутини Сокальського району Львівської області у сім’ї простого хлібороба. Після закінчення десятирічки їде вступати в медичне училище, буде вчитися на фельдшера.
Міг би вступати до вузу, адже мав добрі знання за середню освіту, але там вчитися довго, а йому треба швидко здобути спеціальність, щоб заробляти гроші, допомагати батькам. Початок літа 1958 року. Після короткочасної практики у Великомостівській лікарні дістає диплом про закінчення медичного училища й відразу починає працювати фельдшером у селі Борове. Початок літа 1961 року. Маючи трирічний стаж роботи, подає документи на вечірнє відділення Львівського медичного інституту. За три роки навчання освоїв програму двох курсів і влився в колектив студентів денної форми навчання на третій курс. Після закінчення вузу одержав скерування на роботу невропатологом у лікарню міста Белз. 3 січня 1983 р. перейшов працювати завідув
ачем неврологічного відділення Сокальської центральної район. лікарні.
Відразу почав відвідувати літературно-мистецьке об’єднання “Колос”. Здружився з редактором газети “Вперед” Іваном Івашківим.
У липні 1984 року газета “Вперед” надрукувала новелу “Бабині листи” , а далі пішли одна за одною новели, оповідання, етюди, котрі довго лежали у шухляді. Часто буває на презентаціях книжок у Львівському відділенні спілки письменників України. Близьке спілкування з творчими людьми стимулювало до написання нових оповідань, новел. З 1991 по 1999 роки очолює літературно-мистецьке об’єднання “Колос” на Сокальщині. З 2001 року – на творчій роботі.
Член Української Асоціації письменників. Автор 15 прозових книжок.
